Равич-Щерба поїхав ще здавати хліб і Василеві довелось таки довгенько чекати, поки він доступився до голови. Голова громади, опасистий, флегматичний содцат, саме розмовляв із делегатом.
— Ну, а як же там в інших, на румунському, скажемо, нащот українізації? Дозволяють, чи як?
Дивізійний делегат, прапорщик Точило-Згурський, повернувся із з'їзду, наснажений враженнями й завзяттям. Йому було замало повільних і млявих запитань голови, і його в'юнка постать крутилась між щільним солдатським колом, устигаючи відповідати одразу кільком.
— Українізація йде ого-го як! Це тільки в нас, як отой казав: "совайся, Нечипоре, совайся". На південно-західному генерал Скоропадський (отой самий, нащадок гетьмана) перейшов до українців. Формує цілий український корпус. На румунському теж. А в Києві я сам бачив — два українські полки: Богданівський і Полуботків-ський. Молодці хлопці — один в один...
Прапорщик захоплено почав оповідати про стрункі сотні Бощанівського полку, що парадували перед з'їздом на Софійському майдані, але до нього протиснувся наперед військовий урядовець:
— Інтересно — й командують по-українськи?
— Ну, а то ж як? — здивувався прапорщик і в його тонких губах промайнула навіть образа.
— А як, інтересно, по-українськи буде: "шагом марш"? — допитувався урядовець. Прапорщик запнувся, примружив на мить ліве око й пригадав:
— "Кроком руш!"
— А "смирно"? "На молитву шапки долой"? "Слушай на караул"?.. — посипались звідусіль запитання й прапорщик не встигав уже відповідати.
— Та підождіть. Я ж привіз книжечку Капкана...
Прапорщик дістав із бокової кишені маленьку брошурку й передав її солдатам. Півгурту зразу ж одлинуло набік і жваво обмірковувало кожний зразок української команди. Прапорщик заходився передавати голові пакунки привезеної літератури.
— Так оце вам, будь ласка, — література... Програми партій українських соціалістів-революціонерів і соціаліс-тів-демократів можна й по сто штук на полк, їх хватить, а історії України — малувато, тільки по одній книжці давайте...
Голова громади обережно, як речі з крихкого шкла, брав від прапорщика книжки й поважно складав їх на столі. їхня кількість приголомшувала його. Він незграбно ворухнувся й спинив прапорщика рукою:
— Заждіть. А де ж універсул? Не забули?
— Не "універсул", а — універсал. Питаєте, — образився прапорщик, — конєшно, привіз. Щоб саме головне та забуш...
— А скажіть, пожалуста, — підійшов і спитав збоку забрьоханий бородатий солдат, — а як там на тому з'їзді нащот землі?
— Цебто як — нащот землі? — здивувався прапорщик.
— Та ось, приміром, панська земля — мужикам чи з викупом?
Прапорщик невдоволено повернувся до солдата і повчально сказав:
— Нам треба спочатку Україну організувати, а потім — землю. Конечно, українські селяни матимуть землю. Атож, — і знову одвернувся до голови і книжок.
Прапорщикова відповідь не дала нічого солдатові, він печально зітхнув і одійшов собі в куток.
Василеві не подобався ні прапорщик, ні замурзаний солдат. Прапорщик — хвалько, видимо з тих, що після чотирьохкласової вискочили на офіцерів і золоті погони запаморочили їм глузд. А солдат справді, замість того, щоб поцікавитись, як там із своєю військовою силою, — одразу ж про землю. Та це ж само собою зрозуміло, що в майбутній Україні земля належатиме селянам. Але йому, бач, насамперед не загальнонаціональне, а своє особисте. А скоро дістане він ту землю — плювати йому на все. Моя хата скраю... Ні, таки багато ще треба докласти праці, щоб із нашого сірого хробака-дядька, якому тільки й бабратись на своєму клапті землі, зробити свідомого громадянина своєї республіки...
До приміщення увійшов Равич-Щерба.
— Ну як, пане Головчинський, умовились уже? Ні? Що ж це ви так? Це не штаби, — приязно посміхнувся він Василеві й підвів до столу.
— Так от до нас ще працівник прибув, лекції може читати, — одрекомендував голові Василя. Прапорщик Точило-Згурський рвучко глянув на Василя й одразу заявив: — Я його до себе беру. В нашому полку якраз треба.
— Е, ні, — вступився Равич-Щерба, — ми його при дивізії залишимо. От будемо обирати сьогодні раду, так ми його — туди, хай заправляє агітаційно-просвітним відділом.
— Правильно, в раду так воно вакурат, — погодився голова.
Василь розгубився. Він ще сам нічого не знає, а його вже тягнуть читати лекції, завідувати агітаційно-просвітним відділом... Та хіба ж він зможе?
— Я перепрошую, — сказав Василь, намагаючись якомога правильніше вимовити по-українському це нове для нього слово.
— Що таке переспрашует? — не зрозумів його голова і навіть приставив до вуха долоню.
— Ви не зважайте, наш голова ще тільки вибивається з перевертнів, важко йому, — посміхнувся Василеві Равич-Щерба й голосно пояснив голові: — "Перепрошую" — це значить "вибачте", "звиніть". — Умгу — мугикнув голова, витягнув із штанів маленьку записну книжечку й награмузляв кривульками: "Перепрошую — значить звиніть".
З вулиці влетів раптом розмірений тупіт солдатських чобіт і пісня.
— Ідуть! — скрикнув голова, сквапно сховав до шафи книжки й подався на ґанок. За ним усі вийшли з приміщення, тільки замурзаний бородатий солдат лишився в кутку навпочіпки розмовляти з старим білорусом, шкільним сторожем.
Василь і собі підійшов до вікна.
Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися, Та й за свого миленького Богу помолися...
Солдати з українських громад різних полків підходили без старшини до школи й над їхніми стрункими рядами тужила знайома парубоцька пісня. І такою дивною видалась вона Василеві під чужим синім небом, серед густих білоруських борів і вбогих задимлених халуп: дивною і зворушливою.
Стоїть місяць над горою, А сонця немає. Мати сина в доріженьку Слізно проводжає...
Гай-гай, де та слізна мати й та заплакана Марусина, що виряджали були в дорогу кожного з них. Але Василя ніхто не виряджав. Його стара мати давно вже вистаріла розумом, аби щось переживати, а жінка з зеленими очима й золотим волоссям... — 1 раптом Василя пронизала сліпуча, як блискавка, думка: жінка із золотим волоссям напевно заклята україножерка. Це ж із цього кодла й на розвагу таких пань вигадують: "Самопер припер".., "Залізяку на пузяку"... От мала б вона втіху, якби Василь знову прийшов коли на пошту й попросив по-українському листівку. її холодні вуста тепер напевне здригнули б куточками, стримуючи в'їдливий смішок: "лис-тівка". "Ко-верга" ..Дурниці. Вона зовсім не така. Після того, як уперше і востаннє вона усміхнулась Василеві в міському саду, хіба б вона могла сміятися із його української мови? 1 в синяві бору Василеві ще раз посміхнулись зелені, як ряска серед прозорого плеса, дивні холодні очі. — Вона, — подумав Василь, — як і Україна, одна — була й не була вчора, друга — буде й не буде завтра. А може, й та й та — тільки Василеві фантазії, марево, нездійсненний передранковий сон? Але ні. Перед вікном проходили солдати, передні частини вже шикувались проти школи й над ними коливалась усе та ж сама знайома пісня, їх багато. Певно, більше, як півдивізії. Це майбутні вояки українських полків. Невже таки справді воскресне Україна? 1 невже це ти, змордована націє, одгукуєшся на кволий поклик серед далекої чужини? О, Україно...