Жорж гнівно швиргонув на стіл рурку й вийшов із бліндажа.
Інцидент між третьою ротою Ставропольського полку й батареєю залагодив дивізійний комітет. Йому пощастило примчати штабними автомобілями саме тоді, коли піхота, проминувши ліс, уже вибігла на узлісся. Ще яких п'ять хвилин і осатанілі окопники порішили б батарею, та перший автомобіль з великим червоним прапором, не зважаючи на бездоріжжя, вдерся в саму гущу солдатів і тут же на узліссі відбувся запальний мітинг. Щоб заспокоїти розлючених піхотинців, батарейні представники мусили дати писану обітницю не виконувати надалі жодного наказу щодо обстрілу німецьких позицій без санкції дивізійного комітету. Обітницю зміцнили комітетськими підписами й печаткою, під голосні схвальні вигуки її прочитано від початку до кінця ще раз. І так само, як годину тому, враз спалахнула солдатська лють, так тепер вона миттю розтанула й зникла. Піхотинці перемішались із гармашами й об'єднаний спільними радощами озброєний натовп тішився, мов допіру вони здобули над другим ворогом велику перемогу. Тут не було між ними жодного офіцера, навіть гадстаршина, унтери й феєрвер-кери почували себе ніяково серед цих великих утихомирених дітей.
Навіть, коли вже зовсім покінчили з артилерійським обстрілом, солдати не розходились. Перед ними були не осоружні могильні глинища шанців, а широке узлісся із кволими болотяними квітами, високі сосни, печальні берези й тендітна закучерявлена хмаринками блакить. Там із-за лісу знову високо шугав німецький "ІетЬи", але здавалось, що йому нема ніякого діла до російського фронту. Він летів високо понад землею, до далекого сонця і сонце усміхалось йому назустріч, сріблило його могутні крила.
Мітинг затягнувся далеко за полудень. Голова дивізійного комітету ще раз розповів солдатам про мир без анексій і контрибуцій, потім десь узявся приїжджий цивільний есер і нарешті виступив якийсь українець. Поки есер патетично й гарно промовляв за волю, що її здобуто ціною великих жертв найкращих синів Росії, за землю, що має належати тільки самим трудівникам, солдати радо й уважно слухали його, але, як тільки він почав про війну до переможного кінця, одразу ж серед натовпу зчинився такий загрозливий рейвах, що есер ледве скінчив свою промову й мерщій кудись подівся.
Есер своїм виступом тільки зорав для українця ґрунт, і слова присадкуватого, замизканого промовця солдатська маса сприйняла як свою загублену в солдатському безталанні мужичу правду.
— ...Або, скажімо, козаки донські, кубанські, астраханські, уп'ять же й оренбурзькі — їм так же було і земля, й коні, й, як сказать, слобода — то уп'ять же, конечно, цар їх пошти що й не пригноблював. Нема нічого гіршого, як було служити в піхоті або у флоті. По три шкури з нас дерли. А як розібратись по правді, так на-стоящі козаки — це ми, українці; сказать, хахли чи там малороси... У нас були запорожці. Ми з діда-прадіда ва-курат козаки, ну тільки що нас царі й усяка буржуазія не признавали, а так вроді ти сукин син, мужик і не рипайся... А ми требуємо, щоб, значить, тепер усі були козаки — вроді, як усі вільні й щоб земля, конечно...
Українець мав великий успіх. На його заклик до української громади тут же записалось півтори сотні душ і між ними десять росіян і один татарин.
Есера комітетчики наздогнали аж на п'ятій верстві. Зморений ? сердитий, він мовчки сів до голови комітету, й автомобіль помчав далі.
— 1 глядіть, яка штука, — винувато промовив до есера голова комітету й непорозуміло розвів руками, — адже за весь час у цьому полку, я ручуся, не було ні одного більшовицького агітатора і разом із тим вони, власне, всі більшовики...
— А сьогодні ж багато ще записалось до української громади, — сказав худорлявий секретар, але голова на це тільки махнув рукою...
Через три дні дивізію одведено в запілля на реорганізацію, поповнення й відпочинок. Із цього часу командування обсіли ще більші клопоти, ніж коли дивізія стояла на позиціях. Немовби шанці тільки й були єдиними обручами, що якось з бідою тримали досі кволі частини дивізії, а під легким подувом запілля вона прискорено почала гинути. Поповнення довго не надходило, а натомість день при дні зростала дезерція 10. На муштру й запільні окопні роботи солдати не виходили, більшали й ставали побутовим явищем конфлікти з офіцерами, поміж солдатів ширилась азартна гра в карти, десь напивались бешкетники, навколо становища дивізії товклися ватаги приїжджих повій.
Та з цим ще можна б якось дати раду. Але що будеш діяти з тою політичною отрутою, яка зо всіх усюд, через усі щілинки просувалась між солдатів і геть зовсім спантеличувала їх. Немовби дивізія тільки й прийшла сюди на те, щоб прилучитись до всеросійського розгардіяшу всяких партій, різних груп і течій. Мітинги, доповіді й дебати не припинялись по частинах. Полки, батальйони, роти крошились на есерів, меншовиків і більшовиків; з дивізії відокремились поляки й знялись невідомо куди; спішно, не знати від кого, організовувались у свої громади українці. Чулися, щоправда, ще несміливо, нерішуче й від українців претензії утворити свої національні частини. Ба навіть без усякого дозволу послано від дивізії до Києва делегатів на український військовий з'їзд.
Командуванню завернувся світ. Треба було щось робити, але що? Треба було якихось негайних заходів, але — яких? Треба було б до когось удатись, але — до кого? Керенський. Корнілов. Мілюков. Чхеїдзе. Хто має врятувати армію і Росію? Хто?..
Під Ригою якийсь солдат привселюдно заявив Корейському, що він не хоче вмирати на фронті, коли здобуто свободу й удома ділитимуть землю. Керенський виступив із промовою і запропонував звільнити боягуза з армії. Солдат негайно ж поїхав додому, а Керенський до Петрограда... Що там у бентежному, ворохобному Петрограді? Що собі там думає Мілюков, і чому не з'явиться на фронт втихомирювати солдатів старий лис Чхеїдзе? Генерал Корнілов має запроваджувати на фронті кару на горло, генерал Корнілов хоче скасувати комітети й відновити справжню дисципліну (дуже конфіденціально: генерал Корнілов готує похід на Петроград). Генерал Корнілов. Корнілов...