IV
Пудель слухняно сидів коло ніг і крізь його густу, чорну шерсть горіли в сутінках бліндажа два розумні гарячі ока. Він змучився чекати, але його постать була нерухома й тільки очі, як важілець дзиґарів, переходили від Жоржевої руки до рота й від рота до руки. Жорж Барабашев допивав вранішній чай. Він поставив шклянку в срібному підшклянникові на блюдце й тоді вже заходився коло вимуштрованого пса.
— Ну, Крезе? їсти? Гам, гам? Пес тужно заскавулив.
— Добре, добре, чую. Чую, Крезе. — Жорж Барабашев поляскав пуделя по шиї й кинув йому на підлогу кільце ковбаси. Пудель клацнув зубами й притьмом кинувся.
-Тубо!
Пес закам'янів, але кінчик чорного вогкого носа таки торкнувся з розгону ковбаси.
— Кому сказано — тубо?!. — грюкнув чоботом Жорж. Пес винувато повернув до Жоржа волохату голову. В
його розумних очах, як два огні, горіли безмежна собача вірність і благання.
— Кому сказано, га? — повторив Жорж, нахиляючись до пса. Ах ти ж!.. — Жорж зробив коротку паузу й потім одразу крикнув собаці в морду — Мужик! Мужик! На слово "мужик" пес зіп'явся на задні лапи й ображено загавкав.
— Мужик! Мужик! — кричав ще дужче Жорж. Пес заходився від гавкання і в той же час побожно зочував на свого пана.
— Облиште його — слухові перетинки ж... — прогугнявив муруго поручник і сердито подивився на пса,
— А не будешь больше? Не будешь?.. — ще нижче нахилився Жорж до пуделя. Собака перестав гавкати й тихо заскавулив.
— Піль!
Пудель рвонув з місця і, як щось живе, пожадливо ковтнув кільце ковбаси. Жорж хотів був ще продемонструвати поручникові Крезову вправність, та до бліндажа увійшов заклопотаний фельдфебель.
— Ваше високоблагородіє! Так що солдати одмовля-ються чистити гвинтівки...
Фельдфебель — єдиний у роті, хто вперто не зміг засвоїти гучковського наказу й, замість новітнього "госпо-дін капітан", додержувався старого й певного "ваше високоблагородіє". Це подобалось Жоржеві й він любив, коли його очі зустрічали опасистого, ставного фельдфебеля. Мінялась уся армія, брався сірими туманами її молодецький, наструнчений дух, армія розкладалась, армія гинула, але фельдфебель лишився таким, яким був, яким узагалі має бути російський фельдфебель. Як живий, рухомий пам'ятник колишньої слави російської зброї, він залишився на спогад наступним невідомим дням і на нього приємно дивитись. З ним оживає минуле, таке ще недавнє й разом таке безповоротне. Проте цього разу прихід і заява фельдфебеля прикро вразили Жоржа. В чому річ? Як це — солдати одмовляються чистити гвинтівки? Невже й грізний колись, пунктуальний фельдфебель не годен уже підтримати в роті бодай зовнішнього вигляду дисципліни?
— Чому одмовляються?
— Вони, вибачте, кажуть, що "і офіцери хай чистять свої рушниці"... Так що — пропаганда, ваше високобла-городіє... Фельдфебель був розгублений. Він із чемносте ще не говорив усього, та Жорж і без того знав, що могла там варнякати солдатня. Напевне, з цієї нагоди відбувся спеціальний мітинг — чистити чи не чистити рушниці. Але, якщо вже й фельдфебеля це приголомшило — значить справа кепська. Треба пускатись на останній резерв і самому Жоржеві Барабашеву навести в своїй роті лад. О, часи! Капітан мусить іти вмовляти солдат замість того, щоб послати когось на чолі з єфрейтором, взяти двох-трьох призвідців, коротке засідання польового суду й — дисципліну відновлено.
— Гаразд. Ходім.
Жорж кивнув фельдфебелеві й вони вийшли з бліндажа.
Плутані кривульки шанців, що в них захрясла бездіяльна, розмагнічена армія, мали кепський вигляд. Земля на брустверах пообсипалась, упоперек ходу сполучення стояла глибока калюжа після недавнього дощу — і нікому не спадало тепер на думку залагодити бруствери, висушити калюжу, ба навіть коло самісінького входу до шанців лежала свіжа куча калу.
— Свині! — промовив Жорж, широко переступаючи через бруд.
— Так точно! — машинально ствердив за старою звичкою фельдфебель і собі бережно переступив за капітаном. Ранок був ясний і прозорий, як кришталевий. Сосни ближнього бору зіп'ялись навшпиньки й тягнуться вгору до далекої сумирної блакиті. Високі, стрункі, вкриті шатами темнозеленої глиці, що блищить у промінні сонячного водоспаду, вони застигли в якомусь величному екстазі замирення, любови й братерства. І тільки здоровенна "ковбаса", що стирчить на обрії за бором, псує цю ідилію. На ній, певно, давно вже нема спостерігача й німецькі аероплани не турбують її, вона висить у небі нікому не потрібна, тільки за інерцією, але на ній усе ж таки ще може сидіти пильне, гостре око, що координує артилерійський вогонь і через це вона являє собою якийсь прикрий дисонанс. Вона нагадує рро війну. Високо праворуч шугав над російським фронтом білий німецький "ІетЬи". Але над ним — жодної хмаринки шрапнелів і з нього — жодної бомби. Немов над своїм аеродромом у глибині Німеччини, він шугає туди й сюди, знижується і знову підноситься — веселий, певний, нестримний... На фронті абсолютна тиша. Жодного пострілу з російського чи з німецького боку, жодного вибуху гарматня 9. Немовби давно вже скінчилась війна і тільки за якоюсь, позбавленою мети й глузду інерцією, армії залишились на місці. Бездіяльність і безпека тяжіли над солдатами, пригнічували їх, деморалізували. Вдома їх ждали жінки, діти, земля, худоба, ремісницьке начиння, а вони без потреби нудьгували в шанцях. 1 шанці, мов тюрма, де давно вже поодмикано всі двері, але в'язні за звичкою ще відбувають механічно свою неволю. Та ось об'явиться перший сміливий в'язень, розчахне зухвало перші двері, другі, треті, браму й годе вільною вулицею навмання, й тоді кинуться за ним наосліп тисячі знудьгованих невільників і у в'язниці не лишиться нікого. Звабна думка який уже раз знову підступила до Барабашева. Справді — чого він тут? Адже армії фактично нема. Досить години, ба навіть півгодини, п'ятнадцять, десять хвилин смертоносної праці важкій німецькій артилерії і все живе зірветься з російських шанців назад і тікатиме в глибину країни, не оглядаючись. 1 хіба тільки він, поручник та фельдфебель залишаться тут Дон-Кіхотами на поталу й глузи німецьких "чемоданів". Для чого ж залишатися? їхні одинокі імена не годні вже прикрасити літопису великої російської армії, бо нема найголовнішого, нема самої армії; вона затремтіла в смертельних корчах ще на початку березня і сконала на галицьких полях у невдалому червневому наступі. Армії вже нема, і це незаперечний факт. Тоді — на якого ж чорта він тут, коли не стало тої другої стихії, що опанувала його дужче від усього попереднього. Три роки війни зробили його Марсовим фахівцем, створили йому нову вдачу. Він ніколи вже не повернеться до університету. Збагнути складну механіку війни — це занадто, щоб знову повернутись до мирних реторт і колб університетських лабораторій. Війна. Це не бравурний марш, не героїзм хоробрих звитяжців, це — обрахунок. Кривава, велична алгебра, де під умовними знаками стоїть людське тіло й метал. Війна — це шалена азартна гра, де раз-у-раз треба йти ва-банк, де мільйони людей є тільки дрібна карта, пішаки на великій шахівниці фронтів. Не самовіддана смерть солдата дає країні перемогу, а сміливість, ризикованість і математика мислення вождя. Вождь — він точний технік і одчайдушний авантюрник. Грандіозна склади ота формул і анархія змертвілої руїни. Велетенський герць могутнього життя й непереможної смерти. Війна — стихія і точна наука. Росії потрібні не старі патріархальні капітани й полковники, а техніки, техніки війни, що мають належну практику й теорію. Нового Петра, нового Меншикова й преображенців ждала стара, підтоптана Росія. Севастополь був для російської зброї вечірнім присмерком, Ляоян, Мукден і Порт-Артур — ніч. Росія мусіла б мати в цій війні гідний реванш, а коли б його й не здобуто, він, Барабашев, був би одним із