— ..Л розповім вам, товариші, одну казку...
Люся чує, як Гончаренко саркастично усміхнувся до Щербаня: "Сказочками все! Литературой!.." — і Люся здивовано помічає, що їй досадно, їй боляче за Євгена. Вона ловить це непрохане, запізніле чуття й тоді їй нестримно хочеться гудити Євгенову промову. Вона напружує, аж закліпали повіки, всю свою увагу й ловить кожне його слово.
— ...Один чоловік ("чолові к"! Яке прекрасне, багате на зміст слово "человек" і така ж потвора проти нього "чолові к"!..) купив на розвагу своєму синові ведмедя. Він замкнув його на ланцюг до стовпа і ось довгими днями волохатий невільник, брязкаючи своїми кайданами, ходив посеред двору навколо стовпа. Минуло багато часу. Ведмідь ("В е д м і д ь!" Действительно медвежье слово!..) протоптав навіть круглу стежку навколо стовпа, він усе шукав виходу на волю, а волі тої не було. Та хлопчиськові нарешті стало шкода закутого звіра й ось в одну ніч він викрав у батька ключ од ланцюга. Він побіг потай надвір і одімкнув ведмедеві залізного обруча. Ведмідь став вільний... А на ранок, коли хлопець вийшов подивитись на те місце, де ходив учора його улюбленець, він побачив дивовижну картину: вільний, без ланцюга, ведмідь, так само мотаючи головою і шукаючи волі, ходить навколо стовпа старою протоптаною стежкою... Хіба, панове-товариші, ми, українці, не подібні на цього ведмедя? Хіба не йдемо й ми, вільні, без кайданів, старими стежками?..
Казка справила ефект. Далеко навколо трибуни зайшла ще більша тиша, й навіть Гончаренко зацікавився фабулою, уважно слухав. Але, що більше вслухалася в неї Люся, що більше схоплювала її нескладний зміст і аналогію, то більше віддалялась вона сама, ставала на місце якоїсь третьої особи, що спокійно й об'єктивно дивиться на Євгена і на неї саму, ту нерозважну Люсю, що пішла була за цим спантеличеним дорослим хлопчиком. — Він із тих, — сказала собі подумки Люся, — що повіривши раз якійсь безглуздій химері, віддаються їй на все життя. Вони кидають напризволяще своїх дітей, аби мати насолоду тинятись під вартою по етапах і гнити в Сибіру. Такі люди на все життя лишаються дітьми. З фанатичними довірливими очима вони самі лізуть на вогонь, і перший-ліпший агітатор може підбити їх на яку завгодно авантюру. Це просто хворі люди, й нещасні ті жінки, що необачно в'яжуть з ними свою долю. Вони і не дружини й не вдовиці. Якесь загальне посміховисько. Як старі діви. їм не життя, а — животіння з копійчаним репетиторством, з безпросвітнім учителюванням десь у дикій глушині, де самі тільки мужики, піп та дяк. І до всього — вічні турботи, вічні муки за своїх чоловіків, що їм за обов'язок стає сидіти по в'язницях і судах. І болі ті залишаться неоцінені, непомічені. їхні чоловіки можуть тільки вимагати, їм треба, щоб і дружина несла свою офіру, і за це все вони не можуть дати навіть Любови, бо вони й любити не вміють, вони віддали всю пристрасть своїй ідеї й вона заступає їм усе. Вони справжні маніяки!.. Так хіба ж ти не розуміла цього раніш? Хіба ти досі не бачила цього? Які ж ілюзії могла ти вигадувати, коли замість справжньої, цільної любови тобі залишено тільки "любов з ідеями", якусь недокрівну любовку, розбавлену українами й демократіями!.. Ти безоглядно віддала все, а тобі великодушно показано за це твою суперницю. Та ще яку! Панна Україна, ні, не панна — дівчина, дівка "Україна" є, Люсю, твоя суперниця... Розуміється, цієї утопічної України, все ж таки, ніколи не буде, але в тому то й річ: її утопічність і є її сила. Що безнадійніша утопія, то більше вона вабить фантастів. Як же — ідея! Високі поривання!.. І ти могла б теж ходити з жовто-блакитними бантиками, просвіщати Шевченком кравчисьок і співати з ними національних пісень? Ти могла б висиджувати в "Просвіті" вечори, слухати теревені булочника Федорця й носити плахту? І головне бути певною, що ти робиш якесь велике діло, "працюєш", як вони кажуть? Ні, чи таки серйозно ти могла б це? Ні? Ну, а як же інакше? Інакше тільки так: от ти обернешся зараз назад, протовпишся й підеш. Ти підеш просто, навмання — аби тільки видертись із цього задушливого натовпу. Підеш просто й більше вже не оглянешся сюди. Бачиш, нема ніяких трагедій і драм. Так: було воно колись, а тепер нема. Нема і все.
Люся повернулась і тихо пішла через натовп із вигону. Одначе, дійшовши до рогу вулиці, вона все ж таки обернулась назад до трибуни, але там Євгена вже не було.
X
Зморений і голодний повернувся Євген із демонстрації додому. Ноги й руки зів'яли, їх зовсім одбігла сила й вони теліпаються, як ганчір'я. Швидше до своєї кімнати і — в постіль. Проте ні, треба перше вмитись і чогось поїсти.
На кухні Маланка поспішала подавати до столу печеню. Еге, вже обідають!..
— Ждали, ждали та вже й жданики пройшли, без вас сіли обідати. Барин дуже сердяться, — забурмотіла з тріпотливою посмішкою і з-під лоба запитливо зиркнула на Євгена.
— Нічого, поспію ще.
— Та ви такі, що скрізь поспієте, — на щось натякнула, безцеремонно посміхаючись у вічі, Маланка, але не звернув на це уваги. Думки взялись крихкими грудками і найперше треба конче вмитись, освіжити голову. Пішов, хитаючись на обважнілих ногах, просто до ванної.
В покоях занадто тихо. Обідають на веранді, але й відтіля не чути голосів, тільки злегка дзеленчить посуд і тріснув стілець. Це Льонька, очевидно, вгруз у стілець: рознесло його вдома ще дужче, як приїхав. Але на веранді тихо. Тріснуло і завмерло.
Євген добре знає цю тишу в покоях: з неї завжди починаються в домі всі прикрості. Там, на веранді, насупився й мовчить батько. Він тепер не дивиться на домашніх, його маленькі сердиті очі колють короткими поглядами тільки самі речі — скатертину, карафку, шклянку, вцделку. Але ці погляди одскакують від речей і рикошетом б'ють по присутніх. І насамперед по мамуні. Вона сцдить стурбована й полохливо стежить, куди впали батькові очі. Ось вони надибали карафку й закрутились коло неї, як нетля біля ліхтаря. Що таке? Ах, у карафці зовсім немає води! 1 як це так Маланка забула налити!.. Але мамуня не чекає Маланки й не кличе її. Мовчки вона потихеньку встає з-за столу, бере карафку й навшпиньках поспішно виходить з веранди. Вона швидко повертається з повною карафкою назад, тремтячою рукою ставить її на стіл і знову її великі, трохи вологі, сумні очі метушаться назирці за батьковими колючками. Метушаться й запобігливо попереджають. Мовчанка густішає, важким туманом висить вона в покоях і тисне всіх. Вона стає нестерпучою, але ніхто не одважує-ться порушити її. Здається — досить тільки пошепки вимовиш комусь хоч одне слово і тоді скоїться щось страшне. Та це тільки початок, це так визріває, громадиться батьків гнів, щоб, кінець-кінцем, батько кашлянув, довгим видихом випустив із себе повітря, таким довгим, ніби перед цим він тільки вдихав його, не видихаючи назад, і звільна підвів би очі на людину. Тоді батько починає говорити. Спершу спокійно, далі голосніше, грубіше — так розгорається й вибухає родинний скандал. Ці неможливі години, коли батько зачне говорити, залишаться, мабуть, Євгенові в пам'ятку на все життя. Моторошна нудна тривога, як і колись у гімназії ще, ввійшла холодом Євгенові в груди й завмерла там, Батько, безперечно, щось уже надумав собі й ця тиша, очевидно, скерована проти Євгена. Євгенові хочеться насамперед порушити чимось шкляну прозорість тиші. Пройти по ній, човгаючи черевиками через усю залу, до своєї кімнати. Він починає голосно наспівувати якийсь банальний грамофонний мотив і шкло тиші ламається на друзки, розсипається по підлозі. І нема вже тиші, вона розтопилася на рідку масу й одлинула до веранди. А батько і його важенна, бездушна мовчанка? Ну що ж! Гаразд. Якщо йому треба ще якихось пояснень там, розмов — Євген згоден. Але це в останній раз; і батько мусить зрозуміти, що гімназіальні часи і взагалі старі часи минулись уже...