Люся міцно стулила губи, випросталась і хитнула головою, немов фізично хотіла одігнати від себе чудне навіяння. Ні, хоч би що там, хоч би там куди воно заходило, хай би навіть і справдилось це, хай ці баби, прапори й діти мільйонними тичбами пройдуть улицями й площами, заллють усі міста й села, всю країну, — все одно вона ніколи не стане тепер українкою! Скоріше полькою, готентоткою, бушменкою, ким завгодно — тільки —не українкою. Хай українізується все і всі, хай їхня дубова "мова" заполонить всі кутки людського життя, хай народиться їхня оригінальна музика, талановиті поети, різьбярі, театр, хай хоч увесь світ захопиться здійсненою химерою — вона, Людмила Різниченко, лишиться тут останньою росіянкою. Так! Останньою росіянкою, з "ґ", з "а", з Пушкіним, з "Евгением Онегиным", Гоголем, Бальмонтом, з усім, що є тільки діаметрально протилежного рівній ході селянських бабів і йому, що десь тут, між ними, близько, неодмінно тут...
За бабами йшла повітова Українська рада й гурток українських есерів з непомірно великим, як на їхню горстку людей, червоним полотнищем. Колону замикала з двокольоровими прапорами квітчаста мішанина просвітянських рядів. Перед очима замигтіли де-не-де сині шаровари й картаті плахти просвітянок. Люся здригнула. Він! Вона перше відчула його і вже потім тільки побачила. Він ішов з того краю. Він не бачив Люсі. Він розмовляв з якимись дівчатами в скромних перкалевих суконках із жовто-блакитними бантиками на грудях. Дівчата з вигляду якісь сором'язливі міщаночки. їх хвилює, що побіч них іде запросто, як добрий знайомий, молодий, вродливий студент, вони нишком пишаються ним перед собою й невміло силкуються кокетувати. Та їхнє кокетування таке аляпувате й таке безпорадно-смішне, що на них жаль дивитись. 1 Євген це чує, він тільки удає, що нічого того не помічає. Лице серйозне, зморене, але лагідне. Ось він нахилився до лівої, м'яко щось сказав — і дівчина почервоніла здуру до ушей, розтанула, як масло на сковороді.
Люсі хотілось затамувати це перед самою собою, але воно, вульгарне і грубе, саме напливає й облипає думки: "Якісь нещасні кравчиськи! Нічого собі, "товариство" по-плечу..." Тоскно заскімлила десь під серцем забута натягнута ревнива струна. І знову не могла збагнути Люся: до чого тут ці кравчиськи? І що може тримати серйозну розумну людину коло нещасних кравчисьок і неви-хованих, некультурних просвітян? Українство? До чого тут українство! Ні, це смішно, Люся ніколи не повірить, щоб цим дівкам справді могло сидіти щось у голові, окрім околичних чубатих хлопців і черевиків на "рипах" з шнурками. Люся їх прекрасно знає. Якщо вже вербувати для українства адептів, то хіба що серед інтелігенції; це тільки інтелігентна людина може зрозуміти національну ідею й сприйняти її. Розуміється, це не значить, що до цих дівчат треба ставитись зневажливо, не подавати їм руки там чи що, ні, але сподіватись збудити в них патріотизм, цяцькатись із ними — це, принаймні, наївно. Це просто безглуздо й бридко! Це якесь новітнє простацтво, якесь підроблювання під чернь. Хіба ж не так у Пушкіновій "Капитанськой дочери" офіцер Швабрин пристав до Пугачовської голоти, підстриг по-мужицьки волосся, вбрався у смердючий цупкий зіпун? Але там наявно була збунтована голота в зіпунах, заросла довгими волохатими бородами, Пугачов, козаки, а тут? — Тут тільки десь, колись, щось, тільки в потенції. Бо ті баби в очіпках і діти з прапорцями — то омана, випадкове непорозуміння. Може, їх і зовсім не було... І Люсі справді здалось, що то все, окрім Євгена, було нереальним видивом, міражем. Вона навіть примружила очі, уперто дивлячись, як віддалялись од неї просвітянські ряди. Так, ні бабів, ні дітей уже немає. Вони таки були, але вже пройшли і їх тепер не видно. То все було реально: й баби, й курява, й картаті плахти, й червоні, як півонії, кравчихи, і Євген з ними. Його ще й зараз видно. Трохи спини і голова. Він знову нахилився і щось докладно пояснює своїй супутниці. І ця незручна напружена виг-нутість Євгенової спини, що потворно втягнула в себе його голову, надто чітко зафіксувалась у Люсиних очах. "Ні, він не Швабрин, — подумала Люся: — Швабрини зрозуміліші й натуральніші. Він хтось із Достоєвського. Альоша Карамазов, що повчає "народ"?.."
З середини просвітянської колони почали співати. Спочатку не в такт, не з того голосу, потім потроху вирівнялись і, підбадьорюючи один одного, покрили піснею довгу бинду маніфестації і навіть у ближчі завулки залетіло:
Вперед, вперед, сини родини —Славетній день вже наступив! Супроти нашої країни Злий ворог прапор розпустив...
Національна Марсельєза. Ніхто з місцевих українців, навіть найсвідоміші, дореволюційні ще, ніколи не чули цієї пісні. її привіз сюди відкілясь із Києва студент Дорошенко, розписав на ноти й за кілька днів перед демонстрацією революційних сил спеціально вивчив її з просвітянським хором. Пісня подобалась, тільки один Перепічка непохитно, як і завжди:
— Яка там "Марсельєза!" Козаки співали "Ой не шуми, луже, зелений байраче", про Саву Чалого або про Федора Безродного. "Марсельєза" — це французька пісня, а не козацька. То тепер тільки студенти обез'яни-чають, бо свого не знають. Отож!..
Пісня дужчала, заливала вулицю. Десь узявся поперед колони студент Дорошенко й ревно замахав руками диригуючи. На нього не зважали; співали самі, дбаючи, щоб кожне слово не пропало марно, долетіло виразним і цілим до ушей тисячного натовпу. 1 слова осідали на натовп такі чудні й незвичайні:
Ой ти, свята любов родини, Ти нашу помсту уміцни, Потім ти нас на вічні літа Свободи духом ти повій!..
Євген також співав. Тяг в унісон за іншими, плутаючи слова. Але було ніяково й навіть якось соромно співати цієї пісні. Було щось фальшиве в пісні, фальш пойняла кожне її слово й тому слова звучать так недоладно, що аж дивно: який незугара міг їх повигадувати! "Супроти нашої країни злий ворог прапор розпустив" — але ніхто не розпускає ворожого прапора й нема самого ворога. Він мусів би, розуміється, десь бути, а нема... "Ти нашу помсту уміцни" Помста й "Просвіта", месники й просвітяни! Огонь і вода... Яка помста? До кого помста? Квола, лагідна, сонлива нація ніколи не визначалась помстою, і, мабуть, не про українську націю такі войовничі слова!.. А довкола співали, напинаючи зморені захриплі голоси, по-селянському очайдушно витягали високі, не під силу, ноти: