Тяжкий моток незбагненних почувань сотався в Єв-геновій голові і не давав змоги просто, безпосередньо почувати свого щастя. Було дивно, що саме тепер, коли радість залляла повінню все його тіло, відкілясь із темних закамарків грудей виповзала печаль і через неї меркла ця радість, тліла труском на попелищі. Чому? Чи тому, що для Люсі він перший, а для нього Люся — третя? Невже та вулична повія, до якої повели колись жартома товариші, та білява повія, що перша навчила його по-мужньому кохати жінку, змогла кинути цикути в його шлюбне вино? Чи, може, куховарка Маланка, що до неї сп'яна?...Ні, ні... Євген гидливо, як жабу з ноги, одкинув ці згадки і, щоб забути їх зовсім, обернувся до Люсі. Лице серйозне, нахилене, спущені вії, в голові заплутались думки і не добрати ладу в тому гармидері, не знайти кінців, щоб розмотати і щоб все стало ясно.
Вони пройшли повз самотню лаву на глухій, бічній улиці. З-за старого паркану з двору над лавою звисало гілля бересту. Вечорами на цій лаві, коли він ходив по Люсю, завжди спочивала якась старосвітська бабуся, а вночі, коли він проводив Люсю назад додому, вони не могли не посидіти тут півгодини. І ця лава, повз яку вперше пройшла Люся, не помітивши навіть П, самотньо й докірливо пропливла перед Євгеновими очима. Вже не сидітимуть вони на ній, наївні і юні, як раніш. Вже не притулить Люся своєї щоки до його і не дивитиметься допитливо в небо. Чому? Адже все залишилось таким самим, і тільки в їхніх стосунках зродилась близькість, кревність...
Але щось торочило Євгенові невблаганно, настирливо й зловтішно: не буде, не буде. Ніколи! Щось інше — то так, але того, що було — вже не буде. Не вернеться. Не може бути!..
1 було страшенно його жаль, і була якась глуха порожнеча на душі й незадоволення.
Він погладив пучками їй руку і раптом на відповідь йому рука її здригнулась і часто затремтіла, як устрелена. Євген турботливо спинився і глянув на Люсю. її голова низько схилилась, нижня губа міцно стиснута під зубами і щокою сквапно збігає долу важка сльоза. Він узяв за скроні її голову і підніс до своїх очей. Крізь темний серпанок її вій точились одна по одній сльози і глибоко в грудях билось ридання.
— Люсіку! Мила! Що з тобою? Тобі недобре?...
Вії блимнули вгору і Люся побачила просто перед себе сірі глибокі очі. Вони такі теплі, такі ніжні, такі безпорадно заклопотані, що враз усе пішло обертом і тільки очі ті випромінюють тепло й сяйво і заливають ущерть її душу.
— Тобі недобре, Люсіку? — знову запитав Євген і його губи, як до вави:, бережно торкнулись її чола.
Хвиля тривожної радості схопила Люсю й понесла леготом.
— Что ты, родной! Мне так сейчас... — Люсині руки безвладно, розірваними перевеслами повисли десь за Євгеновими плечима, голова одкинулась назад і капелюшок поволі зсунувся на сукню, впав на землю.
Захлинаючись, шепотіла Люся: — Мне так сейчас хорошо! Так хорошо, Женя!..
На вулиці вже з'являлися де-не-де люди. Бруком заторохкотів селянський віз до базару, на ґанках прокидались нічні сторожі. Порский ранковий вітрець зачепив крилом їхні обличчя й шуснув далі вздовж улиці. З-за обрію сквапно поспішав до зеніту новий день. Коли вони спинились біля високої дощаної брами, Люся усміхнулась Євгенові: — Ну вот уже и дома. Я буду стучать, а ты иди... Нет, нет. Ты сейчас же иди! Я так хочу. — Вона сильно поцілувала його в губи і клямка лунко клацнула серед сонної вулиці.
Євген мляво подався пішоходом назад. Коли заскрипіли засуви й одчинилась хвіртка, Люся крикнула йому навздогін:
— Женя! Пусть будет так всеїда. Всегда — слышишь?..
Він обернувся на її поклик, але Люсі вже не було.
Вийшовши на площу, Євген спинився. Йти додому? Стукати в парадні двері й чекати, поки одчинить заспана Маланка, як тоді о Різдві? Ні, ні. Євген круто повернув ліворуч. Він піде., він піде до будинку гімназії. Хай ще раз подивиться на свою "aima mater", що її вчора покинув назавжди, хай ще раз він посидить трохи під тими старими ялинами, де сидів уперше дев'ять... літ тому, вступаючи до підготовчого класу.
Він жваво йшов площею, а просто перед ним на сході легко коливалась велетенська золота запона, припнута до блакитної бані безліччю тонкотканих вервечок. Ось-ось заграють світанкові мелодії флейти жайворонків, до них озвуться віолончелі міського парку, десь на полях разом зірвуться скрипки, вдарять тромбони, заляскотять мідяні тарілки — і запона впаде. Почнеться грандіозна містерія — зійде сонце. Улиці рідного повітового міста гостинно стелили під Євгеновими ногами порох. І чи не вперше Євген уважно придивлявся до знайомих мініатюрних квадратиків будинків, що досі не всі тут помічав, що довкола така сила недобаченого, нового, аж дивно — вирости в місті, ходити його вулицями безліч разів і, власне, не знати цього міста. Ось пошта. Через п'ять годин сюди прийде на посаду батько й буде розпікати за щось листонош і штемпельовика (чого він, справді, завжди неодмінно розпікає когось?), ось казначейство, земська управа і, нарешті, — гімназія. Ґрати низенького паркану, ялини, берест і двоповерхова кам'яниця. Вікна чорними пильними очима дивляться з-під червоної цегли, ніби думають. Тихо в гімназії. Останні учні вчора одержали атестати й роз'їхались на всі сторони. Сторож
Максим певно ще звечора позамикав старанно вікна й двері і тепер сопе в комірчині, що прибудована до кам'яниці ліворуч. Порожньо всюди. Але Євгенові здалось, що там, усередині, за цими темними глибокодумними вікнами конче хтось повинен стояти. Не може ж так бути, щоб завжди повна людей, гомінка й рухлива, як мурашник, гімназія так-таки й спорожніла! Євген підійшов до парадних шкляних дверей і задивився всередину. Кілька східців угору, вішалки, велике люстро, вчительська роздягальня й широкі дерев'яні сходи. Вони тепер такі маленькі й сумирні, але якими ж монументальними й суворими видались вони йому колись, як уперше побачив їх "пріготовішкою"!..
Сходи, люстро і вішалки — все завмерло в мовчанці, все одгонило сумною пусткою, наче вмер хтось у домі. Прощайте сходи, прощайте вішалки, й ти, коридоре, де пустували ми дітваками і де схаменяв нас сивенький запальний наглядач "Цмоктєй"! Прощай, "Цмоктєю"! Вже не оповідатимеш ти нам на вільній лекції про Севастопольську кампанію і "освобождение крестьян"... Та й нікому вже взагалі не розповідатимеш, бо хто ж дозволить тобі верзти твої, симпатичні, зрештою, теревені тепер, коли...