Тоді дужа хвиля енергії підхопила Євгена й понесла вулицею, немов удома й справді чекала на нього серйозна невідкладна робота. — Треба працювати! Працювати й працювати. Але чиста мета вимагає чистих рук. Треба насамперед раз і назавжди остаточно покінчити з Малайкою. 1 не відкладати. Сьогодні ж! Прийду, вона одчинить двері й зразу ж сказати їй: "Слухайте" (так, так: слухайте, а не слухай; треба рішуче кинути цю паничівську звичку казати служниці на т и і нема чого тут соромитись!) Маланко, я поводився з вами погано... ("поводився" тут зовсім не підходить, та й "погано" якось недоречно, треба якихось інших слів, ну та це не важно!). Словом, так роблять паничі із наймичками, а я не хочу бути більше "паничем". Простіть мені, Маланко, і я прошу вас дуже: не ставтесь до мене, як до хазяйського сина. Розумієте? Я став зовсім іншим і того поскуд-ства, що було, я більше не зроблю... Дайте вашу руку. Так. Я тисну її, як своєму другові. Тепер ми друзі, товариші — розумієте?.." Маланка такої тиради, звичайно, не зрозуміє, треба простіше під її психологію. Та не в цьому річ, головне — одважигись сказати, а там воно само собою якось... І з Люсею. І з Люсею теж. Ну що ж — учились у гімназії, росли, не помічали, а тепер — виявилось, що ми зовсім різні люди. По-інакшому мислимо, по-інакшому дивимось, сприймаємо. Сталось — що сталось, його не вернеш, але чесніше ж тепер сказати правду в вічі, аніж зав'язати один одному світ!
І знову пригадалось, як жорстока іронія, як лиха насмішка Люсине "мой жених" у дяді Колота. "Жених!" Ну й слово ж вигадали росіяни, а ще й пишаються мелодійністю своєї мови!.. Люсі треба написати листа. Довгого листа, і все в ньому викласти. Пояснити їй.
Євгенові почали складатись в уяві перші рядки листа: "Люся! Моя подруго, моя хороша подруго! Я не обвинувачую ні тебе, ні себе, ніхто з нас не винен. Я вдячний тобі за ті прекрасні хвилини життя, що ти дала мені,
і їх я не забуду ніколи. Що б там не сталось у житті,
_ __ " але...
Ось уже й батьків дім. Одноповерховий, довгий, з віконницями назовні. Віконниці зараз щільно замкнені на прогоничі й через них не пробивається на вулицю жодного променя. Це Маланка зачиняла віконниці. Вона бере невисокого дзиґлика і ставить його коло кожного вікна, потім заносить одну ногу і тоді спідниця закочується, виставляючи на показ велику литку з набряклою синьою жилою. Маланка, сопучи, зачиняє віконниці й суне залізне колінце прогонича в дірку. Маланка, мабуть, давно вже позачиняла віконниці й тепер спить. Всі в домі сплять. Зараз Маланка мені одчинить і я скажу їй. Неодмінно! Це вже вирішено. Не варто стукати на парадні й турбувати домашніх.
Євген підійшов до хвіртки й натиснув на клямку. Хвіртка замкнена. Пусте! Він задер на клямку ногу й подерся на паркан. Штани зачепились за якийсь зле прибитий цвях і щось у них тріснуло.— Єрунда! — подумав Євген: — завтра візьму голку й сам зашию, щоб не помітили.
Він постукав на чорний хід і Маланка на цей раз чомусь занадто швидко заторохкотіла в сінцях. Не встиг тричі стукнути, як вона сполоханим, неприродно різким голосом спитала за дверима:
— Хто? Хто там?..
— Що вона — не спить іще? — здивувався Євген і потягнув двері. В кухні чиркнув сірником посвітити собі дорогу і тоді одразу побачив — на підлозі коло Маланчи-ного тапчана сіріє скинуте рядно, двері до покоїв одчинені, чути в коритарі далеке поспішне тьопання нічних капців десь коло хлоп'ячої кімнати. Збоку, забувши накинути гака на сінешніх дверях, стояла сполохана Маланка й винувато чухала поперек.
"Тут допіру хтось був! — промайнуло Євгенові в голові й він цю ж мить догадався: — Це Леонід. Льонька лазив до Маланки!.." І тоді враз уся готовність говорити
3 Маланкою спорхнула геть, мовби її ніколи не було та й не могло бути. Коли Маланка отямилась і промимрила йому, йдучи до тапчана: "Спокойно! ночі, паничу", навіть і тоді нічого не відказав, тільки подумав: "П а н и-
4 і" казала б уже, а не "паничу", нас же два... Просто якась полігамія в домі, а не життя... Євген почекав у кухні, поки зовсім не затихли далекі Леонідові кроки, і, коли все довкола змовкло, він усе ж постояв ще хвилину, боячись, що капці можуть знову затьопати.
Проскочити б якось беззвучно й непомітно в своє ліжко під ковдру, щоб не зустрічатись поглядами з Леонідом. Євген почував, що тільки-но він побачить Леоніда, як зараз же почервоніє так, ніби це не він Леоніда, а його Леонід заскочив із Маланкою. Було гидко навіть подумати зараз про Леоніда, і в той же час Євген відчув у собі раптовий наплив якоїсь незрозумілої вдячности Леонідові. Це він, Льонька, звільнив Євгена від потреби починати ту безглузду розмову з Маланкою. Так легко й просто: пішов, як, певно, звичайно ходить до повій, дав уже десь їй, мабуть, три карбованці й через це Євгенові тепер не треба нічого Маланці пояснювати й нічого перепрошувати. Через що саме не треба — не здавав собі справи, але твердо й без вагань вирішив, що тільки так і мусить робити. Євгенові стало ясно само собою, що вже ніколи він не наблизиться до Маланки, що тепер, після Леоніда, це вже — справжній кінець, але для чогось хотілось іще раз і саме зараз подивитись на Маланчине лице, приглянутись до кожної його риси, навіть здалось, ніби він зовсім забув це лице, воно розплилось у пам'яті в безформену невиразну пляму й вабить своєю невідомістю. Маланка зашаруділа в темряві під рядном і перевернулась на другий бік.
— Ішли б спати, а то ще наверзеться бозна що, — сказала вона задерикувато. її сороміцький, маснуватий олос, який на щось натякав, який щось не договорював і цим самим незрозуміло тягнув у липку похітливу каламуть, воскресив Євгенові реальний Маланчин образ. її зеленаві очі зараз примружені й посміхаються в непроглядну темінь до стінки, довгі ніздрі трохи здригають і рот вбирає в себе тонкі губи, наче боїться, що вони не витримають і пирснугь сміхом: вона вся нашорошилась і чекає від Євгена слова, щоб знову сказати щось таке, після чого Євген почує холодок піц огруддям і шалений, невгамовний порив бажання. Навіть і тепер Євген помітив у собі знайоме хвилювання і — надто оті ніздрі, що здригаються... Вони, як гарячі загнуздані коні, що ось-ось зірвуться в чвал... Та переміг себе. Рвонув по настирливій звабі й спокійно сказав Маланці: