У замку (власне кажучи, була то досить добре укріплена і простора сільська господа) Ґольдмунд мав чим зайнятися. Він брав участь у полюваннях і в ловчого Генріха навчився стріляти з арбалета, потоваришував із собаками й міг їздити верхи, скільки душа забажає. Його рідко можна було побачити наодинці, він собі розмовляв із собакою, з конем, з Генріхом, із ключницею Леєю, огрядною старою з чоловічим голосом, яка вельми полюбляла сміх і жарти, або із цуценям чи з вівчарем. З жінкою мельника, зовсім по сусідству, було б не важко затіяти любовну історію, але він тримався здалека і вдавав недосвідченого.
Від обох рицаревих доньок він був просто у захваті. Молодша була вродливішою, та вона така бундючна, що з Ґольдмунд ом майже не розмовляла. Він з обома поводився із надзвичайною увагою та ввічливістю, однак сестри сприймали його присутність як постійне залицяння. Молодша повністю замкнулася в собі, вона затялася у своїй сором'язливості. Старша, Лідія, вибрала при розмовах із ним особливий тон: вона поводилась із ним напівповажно, напівнасмішкувато, ніби вчений з якимось екзотичним звіром, з цікавістю ставила йому багато запитань, розпитувала про життя у монастирі, але щоразу в її голосі було щось глузливе, вона щоразу вдавала із себе чванливу пані. Він з усім погоджувався й поводився з нею, як з дамою, а з Юлією — як із молодою черницею, а коли йому вдавалося своєю розмовою затримати їх після вечері надовше, ніж звичайно, або коли у дворі чи в саду Лідія до нього зверталася й дозволяла собі з нього покепкувати, він був задоволений і відчував, що робить успіхи.
Цієї осені листя довго трималося на високих ясенах у подвір'ї, а в саду довго ще цвіли айстри й троянди. І от якогось дня з'явилися гості, сусіда-землевласник зі своєю дружиною приїхав верхи у супроводі конюха, погідного дня вони так захопилися незвично довгою мандрівкою, що ось були тут і просили можливості переночувати. Прийняли їх дуже люб'язно, і ось Ґольдмундове ліжко вже перенесли з кімнати для гостей у кімнатчину, що була їм за канцелярію, для гостей було облаштовано покій, веліли зарізати пару-другу півнів, а у ставку за млином наловити риби. Ґольдмунд із задоволенням брав участь у святковій метушні й відразу відчув, що заїжджа дама звернула на нього увагу. Та тільки-но він встиг помітити в її голосі й погляді приязність і бажання, коли зауважив, напружуючи всю свою увагу, як змінилася Лідія, якою вона зробилася тихою й замкненою і як вона почала спостерігати за ним і дамою. Коли під час святкової вечері дама почала під столом ногою загравати з ногою Ґольдмунда, захопила його не тільки ця гра, набагато більше захопила його похмура, мовчазна напруга, з якою Лідія спостерігала за нею з повними цікавості, палаючими очима. Зрештою він навмисне упустив на підлогу ніж, нахилився під стіл і пестливо торкнувся дамської п'ятки й ніжки, побачив, як Лідія зблідла й кусає собі губи, і продовжував розповідати монастирські анекдоти, відчуваючи, що далека гостя із хвилюванням прислухається не так до його історій, як до його спокусливого голосу. Інші теж його слухали, господар прихильно, гість із незворушним обличчям, але і його торкнувся вогонь, що палав у юнакові. Лідія ніколи ще не чула, щоб Ґольдмунд так говорив, він розцвів, у повітрі зависла любовна хіть, очі його блищали, в голосі його виспівувало щастя і благання любові. Всі три жінки відчували це, кожна по-своєму: мала Юлія з величезним спротивом і неприйняттям, дружина рицаря сяяла задоволенням, Лідія — з болісним хвилюванням серця, що змішалося з палкою любовною пристрастю, тихим опором і бурхливими ревнощами, від чого її лице звузилося, а очі палали. Ґольдмунд відчував усі ці хвилювання. Вони повернулися-потекли до нього, як таємні відповіді на його залицяння, мов птаство літали довкола нього думки про кохання, віддаючись, чинячи опір одна одній і одна одну поборюючи.
Після вечері Юлія пішла до себе, вже давно настала ніч, тримаючи свічку у глиняному підсвічнику вона покинула веранду, холодна, мов маленька черниця. Інші сиділи ще годинку, і тоді як обидва чоловіки розмовляли про врожай, про імператора та єпископа, розпашіла Лідія прислухалася, як між Ґольдмундом та дамою досить ненав'язливо вилося плетиво розмови, між розпущеними нитками якого поступово з'являлася густа і якась млосна мережа наступів та відступів, поглядів, наголосів, малопомітних рухів, кожен з яких мав стільки значення і був так наповнений жаром. Дівчина втягувала в себе цю атмосферу похітливо і водночас з почуттям огиди, і коли вона бачила або відчувала, як Ґольдмундове коліно під столом торкалося коліна гості, вона чула цей доторк на власному тілі й здригалася. Опісля вона не спала і півночі прислухалася, і серце готове було вискочити їй із грудей, вона була переконана, що ті двоє повинні зійтися. У своїй уяві вона довершила те, що їм було заборонено, бачила їх в обіймах одне одного, чула їхні поцілунки, при цьому тремтіла від збудження, водночас і боячись того, і бажаючи, щоб обдурений рицар заскочив коханців зненацька і всадив огидному Ґольдмундові ніж у серце.
Наступного ранку небо затяіло хмарами, подув вологий вітер, і гість, відхиляючи всі припросини побути ще, наполягав на негайному від'їзді. Лідія була присутня, коли гості сідали на коней, вона потисла руки і говорила прощальні слова, але притому зовсім не розуміла, що робить, зосередивши всі свої чуття у погляді, з яким юна прикипіла то того, як дама, сідаючи на коня, поставила свою ногу в руки, підставлені Ґольдмундом, як його права рука широко й міцно обхопила її взуття і на якусь мить сильно стиснула.
Чужинці від'їхали. Ґольдмунд повинен був повертатися в канцелярію і працювати. За півгодини він почув владний голос Лідії, потім почув, як їй привели коня, господар Ґольдмунда підійшов до вікна і глянув униз, сміючись і хитаючи головою, а потім вони обоє дивилися вслід Лідії, як юна верхи виїжджала з дюру. Сьогодні їм вдалося ненабагато просунутися вперед у їхній латинській писанині, Ґольдмунд був розсіяний, і господар люб'язно відпустив його раніше, ніж звичайно.