Вчитися в жінок він ніколи не втомлювався. І хоча його більше тягнуло до дівчат, до зовсім юних, таких, що ще не були з чоловіком й нічого не знали, у таких він міг закохатися з усією пристрастю, та, проте, до дівчат переважно було неможливо доступитися — до тих ніжно коханих, сором'язливих та добре захищених. Але й від жінок учився від дуже радо. Кожна віддавала щось взамін, якийсь жест, якийсь особливий поцілунок, якусь особливу гру, особливий спосіб віддавати себе або чинити опір. Ґольдмунд ішов на все, він був ненаситним і податливим, мов дитина, не цурався ніякої спокуси: лише в такий спосіб він і сам був таким спокусливим. Самої його вроди не вистачило б, аби притягати до нього так легко жінок; була ще власне та дитяча безпосередність, та відкритість, та допитлива невинність любовного потягу, та беззастережна готовність до всього, чого б від нього не забажала жінка. І сам того не відаючи, він із кожною коханкою був власне таким, яким вона його хотіла і яким собі вимріяла: з однією — ніжним та терплячим, з іншою — гарячим та пожадливим, раз дитинячим, як той хлопчик, що в нього це вперше, раз умілим та досвідченим. Він був готовим і до ігор, і до боротьби, до зітхань і до сміху, до сорому й до безсоромності; він жодній жінці не робив того, чого б вона не бажала, нічого, до чого вона б його сама не спонукала. Власне це й було тим, що кожна розумна жінка із почуттями дуже швидко у нього вловлювала і що робило його їй любим та коханим.
Але він учився. Від численних коханок він за короткий час навчився не лише багатьом утіхам та любощам і набрався від них досвіду. Вчився він також жінок в усій їх різноманітності бачити, відчувати, сприймати на дотик, вдихати; у нього виробився тонкий слух на будь-який вид голосу, він навчився безпомилково визначати в багатьох жінок уже за тембром їхнього голосу, на що вони здатні в коханні. Знову й знову він захоплено розглядав, якими безкінечно різноманітними могли бути жінки, як по-різному голова могла переходити в шию, як же різноманітно з-під пасмів волосся могло виділятися чоло і як по-різному могло рухатися коліно. У темряві, із заплющеними очима, пальцями, що ніжно торкалися жіночого волосся, він учився відрізняти один його вид від іншого, один вид жіночої шкіри й легенького пушку на ній від інших. Він зауважив уже дуже рано — можливо, в тому й полягає сенс його мандрів, що його тягне від однієї жінки до іншої, аби цю здатність впізнавати й розрізняти, він мав змогу вивчати та опановувати все тонше, усе багатогранніше й глибше. Можливо, це було його призначенням: пізнати жінок та кохання на тисячу ладів та у тисячах відмінностей аж до досконалості, так як ото деякі музиканти, які не на одному інструменті вміють грати, а на трьох, чотирьох чи й на багатьох. Для чого б це мото придатися, куди воно веде, Ґольдмунд не знав — лише відчував, що це його дорога. Він, може, і був здібний до латини та логіки, хоча й не мав до цього якогось особливого, дивовижного та рідкісного обдарування — проте до кохання, до ігор з жінками такий дар у нього був, тут він учився без труда, тут не забував він нічого, тут досвід нагромаджувався й ставав упорядкованим сам собою.
Якось, коли він уже рік чи й два ходив світами, примандрував Ґольдмунд до обійстя заможного рицаря, у якого було дві юні вродливі доньки. Було це ранньої осені, ночі ось-ось мали стати холодними, минулої осені та зими він уже скуштував цього і заклопотано думав про найближчі місяці: взимку мандрувати було важко. Він попрохав про їжу та нічліг. Прийняли його люб'язно, а коли рицар почув, що чужинець грамотний і знає греку, то дозволив йому пересісти від столу для прислуги до свого столу і поводився з ним майже як із рівним собі. Обидві доньки сиділи з опущеними очима, старшій було вісімнадцять, меншій заледве виповнилося шістнадцять: звали їх Лідія та Юлія.
На другий день Ґольдмунд хотів іти собі далі. Йому годі було й сподіватися, що він зуміє завоювати якусь із цих вродливих білявих панночок, а інших жінок, заради яких він би хотів залишитися, там не було. Та от рицар відвів його після сніданку вбік і відпровадив у кімнату, облаштовану для особливих справ. Скромно розповів старий юнакові про своє зал набування ученістю та книгами, він показав йому шабатурку, повну назбираних ним рукописів, показав письмовий пюпітр, що він звелів змайструвати для себе, а ще запас найкращого паперу та пергаменту. Пізніше Ґольдмунд поступово довідався, що той побожний рицар у молодості вивчав різні науки, та потім цілком і повністю віддався військовій справі й світському життю, аж поки під час важкої хвороби Божа пересторога не змусила його податися на прощу і спокутувати свої гріхи молодості. Він дійшов до Рима і навіть до Константинополя, а після повернення додому побачив, що батько вже помер, а будинок спорожнів; тоді він там осів, оженився, втратив дружину, виховав двох доньок. І тепер, коли старість постукала у двері, вирішив засісти за написання докладного звіту про своє колишнє паломництво. Написав він уже кілька розділів, проте, як сам признався юнакові, латина його була досить-таки слабенькою і це постійно перешкоджало його роботі. Він запропонував Ґольдмундові нове вбрання та безкоштовний побут, якщо б той погодився вже написане повиправляти й переписати начисто та допомогти з продовженням роботи.
Було це восени, і Ґольдмунд знав, що це означає для мандрівника. Та й нове вбрання не завадило б. Проте юнакові передусім сподобалась можливість ще тривалий час перебувати в одному домі з двома вродливими сестрами. Без довгих роздумів він погодився. Вже через кілька днів ключниці веліли відчинити шафу для одягу: там знайшлася гарна брунатна тканина, з якої для Ґольдмунда дали пошити одяг і шапку. Хоча рицар і думав про чорний колір та про щось на зразок магістерської мантії, гість його не хотів про таке навіть слухати й зумів його вмовити, і от вийшло гарне вбрання, щось середнє між пажем та мисливцем. Одяг був йому дуже до лиця.
З латиною теж пішло непогано. Вони разом переглянули дотепер написане, і Ґольдмунд не лише виправив чимало помилкових слів та пропусків, а й переробив рицареві короткі незграбні речення у гарні латинські періоди з надійною будовою та акуратним consecutio temporum (узгодженням часів, лат.— Прим. перекл.). Рицар був цим дуже задоволений, не міг нахвалити Ґольдмунда. Щодня вони проводили за цією роботою принаймні дві години.