Абат підійшов ближче, оглянув хворого, обережно підняв йому догори одну повіку.
— Можна його розбудити? — запитав він.
— Я би ще почекав. Серце здорове. Ми не можемо нікого допускати до нього.
— Це небезпечно?
— Не думаю. Ніяких поранень, ніяких слідів удару чи падіння. Він непритомний, можливо, це були просто кольки. При сильних болях людина втрачає свідомість. Якби це було отруєння, він би мав гарячку. Ні, він знову прийде до тями й буде жити.
— А це не могло статися через стан його душі?
— Я не можу цього заперечувати. Хіба ми щось знаємо? Можливо, він пережив сильний переляк? Вістку про смерть? Затяту суперечку, якусь образу? Тоді б усе можна було пояснити.
— Цього ми не знаємо. Потурбуйтеся, щоб до нього нікого не впускали. Я прошу Вас залишатися з ним, поки він не прийде до тями. Якщо йому стане гірше, то покличте мене, навіть серед ночі.
Перед тим як піти старий чоловік ще раз нахилився над хворим; він подумав про його батька і про день, копи до нього привели цього вродливого, веселого хлопця з білявим волоссям, і як вони всі відразу його полюбили. І йому було приємно бачити його тут, у монастирі. Проте Нарцис мав рацію: хлопець нічим не нагадував свого батька! Ох, як же багато всюди клопоту, якими ж невідповідними є наші вчинки! Може, він щось прогавив у цьому бідному хлопцеві? Чи мав він доброго духівника? Хіба було добре, що в монастирі в справах цього учня не розбирався ніхто, крім Нарциса? Хіба міг йому допомогти той, хто ще сам був послушником, сам не був ані братом, ані свячень не прийняв, і в усіх думках та поглядах якого було щось таке неприємно зверхнє. Одному Богові відомо, може, й Нарцисом уже віддавна піклувалися неправильно? Одному Богові відомо, чи він за маскою послуху не ховав чогось лихого, може, він був язичником? І за все, чим ці обидва юнаки могли колись стати, за все він був відповідальним.
Коли Ґольдмунд прийшов до себе, було темно. Він відчував, що в голові в нього порожньо і йому паморочиться. Відчував, що лежить у ліжку і не знав, де він; він про те не думав, йому було байдуже. Де ж він побував? Звідки прийшов, що то була за чужа йому країна пережитого? Він десь побував, дуже-дуже далеко, щось бачив, щось надзвичайне, чудове, жахливе і незабутнє — і все-таки забув його. Що ж це перед ним там виникло, таке велике, болісне, блаженне, і потім знову зникло?
Ґольдмунд уважно вслухався в себе, туди, де сьогодні щось прорвалося, щось трапилося — що це було? Потворні клубки образів перекочувалися перед ним, він бачив собачі голови, три собачі голови, і вдихав запах троянд. О, як йому було боляче! Він заплющив очі. О, як жахливо боляче йому було! Він знову заснув.
Він прокинувся знову, і коли ще швидкоплинний світ снів тільки зникав, він щось побачив, знову відшукав образ і здригнувся, ніби у стані якоїсь болісної насолоди. Він бачив, він знову став зрячим. Він бачив Її. Він бачив Велику, Променисту, з повними квітучими вустами, із сяючим волоссям. Він бачив свою матір. Одночасно йому здавалося, що він чує чийсь голос: "Ти забув своє дитинство". Чий же це був голос? Він прислухався, замислився і пригадав. Це був Нарцис. Нарцис? І за одну мить, одним різким поштовхом все знову повернулося: він пригадав собі, він знав. О мати, мати! Гори уламків, моря забуття зникли, пропали; королівськими, світло-синіми очима втрачена знову дивилася на нього, ота невимовно кохана.
Отець Ансельм був задрімав у кріслі поруч ліжка і тепер прокинувся. Він почув, як хворий заворушився, почув, як він дихає. Він обережно підвівся.
— Хтось тут є? — запитав Ґольдмунд.
— Це я, не турбуйся. Я засвічу.
Він приніс підвісний ліхтар, світло падало на його приязне, вкрите зморшками обличчя.
— Я що, хворий? — запитав юнак.
— Ти знепритомнів, сину мій. Дай мені свою руку, подивимося на твій пульс. Як ти себе почуваєш?
— Добре. Дякую Вам, отче Ансельме. Ви дуже добрі. Мені більше нічого не треба, я просто втомлений.
— Ну та звісно, що втомлений. Незабаром ти знову заснеш. Перед тим зроби ковток гарячого вина, воно ось тут напоготові. Ми разом вип'ємо до дна келих, мій хлопче, за справжню дружбу.
Він дбайливо тримав під рукою невеликий глечик із гарячим вином, поставивши його в посудину з гарячою водою.
— Отже, ми обоє трохи поспали,— засміявся лікар.— Ти можеш подумати: гарний той медбрат, який не може бути весь час бадьорим. Ну так, усі ми люди. А тепер вип'ємо ще цього чудо-напою, хлопчику мій, немає нічого кращого вночі, ніж така маленька пиятика. Тож на здоров'я!
Ґольдмунд засміявся, цокнувся і покуштував. Тепле вино було приправлене корицею та гвоздикою і підсолоджене, такого він ще ніколи не пив. Йому спало на думку, що він одного разу вже був хворий, тоді ним заопікувався Нарцис. А тепер оце отець Ансельм був люб'язним із ним. Йому дуже подобалося, було дуже приємно, було чудово лежати отак при світлі ліхтаря й серед ночі зі старим отцем пити солодке тепле вино.
— Тебе болить живіт? — запитав старий.
— Ні.
— Так, а я думав, що у тебе кольки, Ґольдмунде. Отож це не має із ними нічого спільного. Покажи-но язика. Ну от; добре, ваш старий Ансельм знову нічого не знав. Завтра ти гарнесенько лежатимеш у ліжку, я прийду й огляну тебе. Вино вже випив? От так добре, тобі від нього повинно стати добре. Дай-но глянути, чи там ще є трохи. Буде ще по півкелиха кожному, якщо поділимо по-справедливому. Ти нас усіх перелякав, Ґольдмунде! Лежиш там у кружґанку, ніби труп дитини якийсь! Тебе справді не болить живіт?
Вони засміялися й порівну поділили решту вина для хворих, отець жартував, і Ґольдмунд вдячно й розвеселіло поглядав на нього. Очі його знову посвітлішали. Потім старий пішов прилягти.
Ґольдмунд ще якийсь час не засинав, образи знову повільно піднялися в нього ізсередини назовні, знову спалахнули слова його товариша і ще раз з'явилася у його душі білява промениста жінка, його мати; неначе подув теплого і чистого повітря, її образ пройшов через нього, немов хмарка, хмарка життя, тепла, ніжності і такого хвилюючого поклику. О, мати! О, як так могло статися, що він її забув!
Розділ п'ятий
Забутий образ матері знову повертається до Ґольдмунда у снах. Він бачить у снах своє забуте дитинство, світ снів повністю заволодів його уявою. Ґольдмунд розповідає про це Нарцисові. Той намагається пояснити Ґольдмундові, що покликанням Ґольдмунда є не монастир. Він передбачає, що Ґольдмунд не буде монахом і що його чекає нелегке, але повне яскравих вражень життя. Друзі розмовляють про своє майбутнє. Нарцис збирається прийняти вічні обіти, а Ґольдмунд відчуває, що незабаром покине Маріябронн.