— Ти вже знаєш? — запитав він.
— Про Ґольдмунда? Так, прошу отця, я саме почув, що він чи то хворий, чи то з ним трапився якийсь нещасний випадок, його ніби-то принесли.
— Авжеж, коли я знайшов його, він лежав на кружґанку, де йому, власне, нема чого шукати. З ним нічого не трапилося, він просто знепритомнів. Мені це не подобається. І здається мені, що ти повинен якось бути причетним до цієї справи, або ж щось знаєш про неї, адже він твій щирий друг. Говори.
Нарцис, як завжди володіючи собою та слідкуючи за своїми словами, коротко прозвітував про свою сьогоднішню розмову із Ґольдмундом і як несподівано бурхливо вона на нього подіяла. Абат незадоволено похитав головою.
— Дивні це розмови,— сказав він і примусив себе заспокоїтися.— Те, що ти мені тут описав, це розмова, яку можна було б назвати втручанням у чужу душу, це, хочу зауважити, душпастирська розмова. Але ж ти не духівник Ґольдмунда. Ти взагалі не душпастир, ти ще й свячення не прийняв. Як так вийшло, що ти із учнем говориш тоном порадника про речі, які стосуються лише духівника? Наслідки, як ти бачиш, були кепські.
— Наслідків,— промовив Нарцис м'яким, але твердим тоном,— ми ще не знаємо, прошу отця. Я був трохи переляканий їх бурхливою дією, але я не сумніваюся в тому, що наслідки нашої розмови будуть добрими.
— Наслідки ми побачимо. Однак зараз я говорю не про них, а про твій вчинок. Що тебе змусило вести з Ґольдмундом такі розмови?
— Як Ви знаєте, він мій друг. Я особливо прихильний до нього, і мені здається, я розумію його особливо добре. Ви називаєте мою поведінку супроти нього душпастирською. Я не приписував собі ніякого духовного авторитету, я просто вважав, що знаю його трохи краще, ніж він сам себе знає.
Абат знизав плечима.
— Знаю, це твоя спеціальність. Будемо сподіватися, що при цьому ти не наробив нічого поганого. То Ґольдмунд що, хворий? Я маю на увазі: йому чогось бракує? Він що, безсилий? Погано спить? Нічого не їсть? У нього щось болить?
— Ні, до сьогодні він був здоровий. Тілом — здоровий.
— А взагалі?
— Душею він, проте, хворий. Ви знаєте, він у тому віці, коли починається боротьба зі статевим потягом.
— Знаю. Йому сімнадцять?
— Вісімнадцять.
— Вісімнадцять. Ну так. Цілком на часі. Але ж ця боротьба — це щось природне, через що кожен повинен пройти. Не можна ж його через це називати душевнохворим.
— Ні, прошу отця, тільки тому ні. Але Ґольдмунд уже раніше був хворим душею, вже давно, тому для нього ця боротьба небезпечніша, ніж для інших. Він страждає, я так гадаю, тому, що він забув частину свого минулого.
— Справді? І що це за частина?
— Це його мати й усе, що з нею пов'язане. Я теж нічого про це не знаю, знаю лише, що там має бути джерело його хвороби. Ґольдмунд, здається, не знає про свою матір нічого, крім того, що він її рано втратив. Проте складається враження, що він її соромиться. Однак це саме від неї він повинен був успадкувати більшість своїх обдарувань, бо те, що він може розповісти про свого батька, не дозволяє побачити в батькові людину, яка має такого гарного, високообдарованого й незвичайного сина. Знаю я все це не з розповідей, свої висновки я роблю завдяки симптомам.
Абат, який спочатку такі розмови висміював як не по літах розважливі та зарозумілі і йому видавалося, що справа ця — суцільний надокучливий клопіт, замислився. Він пригадав собі Ґольдмундового батька, того трохи бундючного й потайливого чоловіка, він раптом знову згадав собі також, пошукавши в пам'яті, тих кілька слів, які той сказав йому про Ґольдмундову матір. Вона, мовляв, зганьбила його й утекла, і він доклав усіх зусиль, аби вибити синочкові з голови спогади про матір та придушити в ньому будь-які успадковані від неї вади. Це, як здається, вдалося, і хлопець бажає, аби спокутувати те, чого бракувало матері, присвятити своє життя Богові.
Ще ніколи не був Нарцис такий нелюбий абатові, як сьогодні. І все ж таки — як добре порадив цей вічно поглинутий роздумами мрійник, і справді, як добре, здавалося, він знав Ґольдмунда!
Під кінець, коли його ще раз запитали про сьогоднішні події, Нарцис сказав: "Такого сильного потрясіння, якого нині зазнав Ґольдмунд, я не домагався. Я йому нагадав про те, що він сам себе не знає, що він забув своє дитинство і свою матір. Якесь із моїх слів мало його вразити і проникнути в темряву, проти якої я вже давно боровся. Він був ніби збитий з пантелику, дивився на мене так, ніби вже й не знає ні мене, ні себе самого. Я часто казав йому, що він спить, що він не прокинувся цілком і повністю. А тепер він збудився, я в цьому не сумніваюся".
Його відпустили, без догани, але тимчасово заборонили відвідувати хворого.
Тим часом отець Ансельм наказав покласти хворого в ліжко і сидів біля нього. Йому здавалося, що повертати Ґольдмунда до притомності сильнодійними засобами недоцільно. Юнак мав дуже вже поганий вигляд. Старий із добрим зморшкуватим обличчям приязно дивився на хлопця. Наразі він спробував у нього пульс і послухав його серце. Звичайно, думав він, хлопчисько з'їв щось не те, що треба, жменьку кислиць чи ще щось таке немудре, ми це вже проходили. Язика побачити він не міг. Ґольдмунд йому дуже подобався, але його друга, цього не по літах дозрілого, занадто молодого вчителя, він терпіти не міг. І на от, маєш тобі. Ну та ясно, що Нарцис був причетний до цієї дурної історії. І навіщо треба було такому жвавому, яснооокому юнакові, такій милій дитині природи зв'язатися з цим чванливим ученим, цим марнославним грамотієм, якому його грека була важливіша за все, що є на світі живого!
Коли через тривалий час двері відчинилися й увійшов абат, отець усе ще сидів і пильно вдивлявся в обличчя непритомного. Яке ж то було миле, юне, незлобиве обличчя, і от хтось сидить біля нього, хоче допомогти і, ймовірно, не зможе цього зробити. Звичайно, що причиною могли бути кольки, він призначить гаряче вино, ще, може, ревінь. Та чим довше він вдивлявся у бліде, аж позеленіле, перекошене обличчя, тим більше його підозри схилялися до іншої причини, значно тривожнішої. В отця Ансельма був досвід. Протягом свого довгого життя він надивився на шаленців. Він вагався висловити підозру навіть собі самому. Він почекає й спостерігатиме. Але ж, подумав він розгнівано, якщо цього юнака справді було зачаровано, то винного не треба буде шукати дуже далеко і йому буде непереливки.