Врешті-решт хід його думок порушили Робертові крики з-за дверей, він вийшов надвір. Товариш боязко поглядав на нього.
— Що там? — тихо запитав він повним страху голосом.— В хаті що, нікого нема? О, які в тебе очі. Та говори вже!
Ґольдмунд зміряв його холодним поглядом.
— Зайди та й подивися сам, це досить смішне господарство. Потім ми подоїмо на тому боці гарну корову. Вперед!
Роберт нерішуче увійшов до хатини, попрямував до груби, натрапив на сидячу стару і, коли побачив, що вона мертва, голосно закричав. Він швидко повернувся із широко розплющеними очима.
— Ради Бога! Там біля груби сидить мертва жінка. Що це? Чому біля неї нікого нема? Чому її не ховають? О, Боже, вже чути запах.
Ґольдмунд усміхнувся.
— Ти великий герой, Роберте, але повернувся ти зашвидко. Адже мертва жінка, коли вона ото сидить так у кріслі, це незвичайне видовище; але якщо ти зробиш ще пару кроків далі, то зможеш побачити щось іще незвичайніше. Їх п'ятеро, Роберте. У ліжках лежить троє, і мертвий хлопчина лежить прямо на порозі. Всі мертві. Вся сім'я лежить, і вся мертва, хата вимерла. Тому ніхто й не подоїв корову.
Той з жахом дивився на нього, потім раптом вигукнув здавленим голосом: "О, тепер я розумію й селян, які не хотіли нас учора пускати в село. 0, Боже, тепер мені все зрозуміло. Це ж чума! Це чума, клянуся своєю бідною душею, Ґольдмунде! А ти так довго був всередині і, можливо, торкався мерців! Геть, ти, не підходь близько до мене, ти точно заражений. Мені шкода, Ґольдмунде, але мені треба геть звідси, я не можу залишатися з тобою".
Він уже хотів було бігти, але його міцно вхопили за поли його плаща пілігрима. Ґольдмунд дивився на нього з німим докором, тримаючи міцно й безжально, хоча той наїжачився і впирався.
— Мій хлопчику,— сказав він дружньо-насмішкуватим тоном,— ти розумніший, ніж можна було подумати, ти, мабуть, маєш рацію. Що ж, ми довідаємося про це у наступному дворі чи селі. Ймовірно, що у цій околиці чума. Побачимо, чи ми виплутаємося з цього живими й здоровими. Але дозволити тобі втекти, маленький Роберте, я не можу. Бачиш, я милосердний чоловік, серце у мене занадто м'яке, і коли я подумаю, що ти міг би там у хаті заразитися, і я б дозволив тобі втекти геть і от ти лежиш десь у полі і вмираєш, і ніхто не закриє тобі очі, ніхто не викопає могилу і не вкине на тебе трохи землі — ні, любий друже, від такого жаль стискає мені горло. Тому вважай і добре собі затям, що я кажу, двічі я не повторюватиму: ми обидва в однаковій небезпеці, це може трапитися і з тобою, і зі мною.
Ми будемо й далі разом, і ми обидва або разом згинемо, або втечемо від цієї клятої чуми. Якщо ти захворієш і помреш, то я тебе поховаю, обіцяю. А якщо мені судилося вмерти, роби, як хочеш, ховай мене або відпекайся від того, мені все одно. Але перед тим, дорогий мій, ніхто нікуди не тікає, зарубай собі це на носі! Ми будемо потрібні один одному. А тепер стули писок, більше нічого не хочу слухати, і пошукай-но десь у стайні відро, щоб ми нарешті корову подоїли.
Так усе й сталося, і від тієї хвилини Ґольдмунд наказував, а Роберт слухався, і так велося їм обом добре. Роберт більше не намагався утекти. Він лише примирливо сказав: "Я на якусь мить злякався тебе. Мені не сподобалося твоє лице, коли ти повернувся із тої хати з мертвяками. Я подумав, що ти підхопив чуму. Але якщо це й не чума, лице твоє стало іншим. А що, те, що ти там бачив, виглядало так жахливо?"
— Аж так жахливо не було,— трохи вагаючись, відповів Ґольдмунд.— Я там всередині не бачив нічого, крім того, що й нас із тобою чекає, навіть коли ми й не захворіємо на чуму.
Мандруючи далі, вони незабаром всюди наштовхнулися на Чорну смерть, що правила у країні. Чимало сіл взагалі не впускали до себе чужинців, в інших вони могли безперешкодно ходити кожною вулицею. Багато дворів було покинуто, чимало мертвих розкладалося в полі або по хатах. У стайнях ревіли недоєні й голодні корови, а ще худоба дико гасала по полях. Вони доїли й годували чимало корів та кіз, зарізали й підсмажили собі на узліску не одне козеня й порося, пили вино й сидр із багатьох залишених без догляду погребів. Їм добре жилося, було аж донесхочу. Але смакувало все те їм лише наполовину. Роберт жив у постійному страху перед пошестю, при вигляді мерців йому ставало погано, часто він від страху геть втрачав голову, знову й знову він думав, що заразився, подовгу тримав голову й руки над димом їхнього таборового вогнища (вважалося, що це має лікувальну дію), навіть уві сні обмацував себе, чи часом десь на ногах, руках чи під пахвами не вискочили жовна.
Ґольдмунд часто сварив його, а часто й висміював. Він не поділяв Робертового страху, ані його огиди; захоплений і пригнічений ішов він країною мертвих, його страшенно притягував вигляд Великої кончини, душу йому заповнила Велика осінь, серце його було важке від пісень жнивуючої коси. Інколи образ вічної матері знову з'являвся йому, велетенське бліде обличчя з очима медузи, з важкою усмішкою, повного страждань і смерті.
Якось вони підійшли до невеликого, сильно укріпленого містечка. Від міської брами оборонний хід з бійницями на висоті будинків проходив по внутрішній стороні міських мурів, але нагорі не стояли вартові, не стояв вартовий і при навстіж розчиненій брамі. Роберт відмовився увійти до міста і заклинав товариша не робити цього. Між тим вони почули, як б'є дзвін, до брами вийшов священик з хрестом у руках, а за ним підійшли три підводи, дві з яких були запряжені кіньми, а одна парою волів, і підводи ті були догори наповнені мерцями. Кілька слуг у дивних плащах, із повністю захованими у клобуки обличчями, ішли поруч, поганяючи худобу.
Роберт зблід і десь пропав, а Ґольдмунд, тримаючись недалеко, пішов слідом за підводами з мерцями. Вони відійшли на пару сот метрів, цвинтаря там не було, посеред чистого поля лише було викопано яму, всього в три лопати глибиною, але величиною з добру залу. Ґольдмунд стояв і дивився, як слуги жердинами та баграми стягали мерців з підвод і зіштовхували їх купами у велику яму, як священик щось пробурмотів, поводив над нею хрестом та й пішов геть, як слуги розпалили з усіх боків неглибокої могили велике багаття й мовчки побігли назад до міста, і ніхто навіть не спробував закидати яму. Він подивився униз, там лежало з п'ятдесят трупів, а то й більше, накиданих один на одному, багато з них були зовсім голі. Жалібно тут і там стриміла вгору заклякла рука або нога, де-не-де на вітрі слабо тріпотіла сорочка.