— А тепер ти,— промовив рицар скрипучим голосом,— підеш далі сам, весь час у цьому напрямку, і вестимеш своє мандрівне життя, як це ти звик був робити. Якщо ти коли-небудь з'явишся поблизу мого дому, то тебе пристрелять. Я не хочу тобі метатися, мені би треба було бути розумнішим і не підпускати такого молодого мужчину близько до своїх доньок. Та якщо ти наважишся повернутися, то життю твоєму кінець. А тепер іди, і хай тобі Бог простить!
Він стояв у блідому світлі сніжного ранку, і його обличчя із сивою бородою було, як напівмертве. Так він і стояв, мов примара, і не рухався з місця, аж поки Ґольдмунд не зник за найближчим гребенем пагорба. Червоне мерехтіння на захмареному небі зникло, сонце так і не зійшло, поволі почали падати маленькі несміливі сніжинки.
Розділ дев'ятий
Для Ґольдмунда розпочався період мандрів та поневірянь. Він пізнає мандрівне життя, блукає світами, зустрічає різних людей. В одному селі він бачить пологи, це страшенно його зворушує. У тому ж селі він натрапляє на мандрівного студента Віктора, хвалькуватого та балакучого пройдисвіта. Якийсь час вони мандрують разом, і Ґольдмунд багато довідується від Віктора про життя волоцюг. Мандри непереборно притягують його до себе, однак він не хоче стати таким, як Віктор. У темному сосновому лісі під час нічлігу Віктор намагається викрасти у сплячого Ґольдмунда його дукат. Ґольдмунд прокидається, і тоді Віктор починає його душити. Напівпритомний Ґольдмунд бореться з усіх сил за своє життя і вбиває Віктора. Це страшенно вражає його, і він втікає з місця події. Блукаючи кілька днів у напівбожевільному стані зимовим лісом та засніженими полями, він приходить зрештою в село, де познайомився з Віктором. Одна сільська жінка доглядає його і стає його коханкою. Одужавши від страшного потрясіння, на початку весни Ґольдмунд знову вирушає в мандри.
Розділ десятий
Весна збудила у Ґольдмунда нові надії та сподівання. В одній церкві він бачить дерев'яну скульптуру Божої Матері. Цей твір справляє на нього неймовірне враження, його охоплює непереборне бажання познайомитися з автором цього дивовижного твору. Священик розповідає Ґольдмундові про автора, майстра Ніклауса, знаменитого різбяра-скультора. Ґольдмунд має тепер лише одну мету — побачити цього митця. Він мандрує далі і зрештою потрапляє у велике місто, де живе майстер Ніклаус. Той спочатку й говорити не хоче з Ґольдмундом, проте коли бачить, як Ґольдмунд зумів намалювати свого друга Нарциса, коли бачить його щире бажання навчитися мистецтву різьби по дереву, то бере його до себе в науку.
Розділ одинадцятий
Нові картини оточували Ґольдмунда тут, у місті, і в нього почалося нове життя. Подібно до того, як цей край і це місто прийняли його з радістю, спокусливо і щедро, то й це нове життя прийняло його радісно і багато йому обіцяло. І хоча на дні душі його сумовитість та свідомість залишилися недоторканими, проте назовні життя вигравало всіма своїми барвами. У той час почався найрадісніший і найбезтурботніший час у Ґольдмундовому житті. Іззовні йому відкрилося багате місто, резиденція єпископа, з усіма своїми мистецтвами, там були жінки, сотні приємних ігор та образів. Ізсередини пробуджене в ньому мистецтво обдаровувало його новими відчуттями та новим досвідом. З допомогою майстра він знайшов притулок у будинку золотаря на рибному ринку. У майстра й у золотаря вчився він мистецтва обходитися з деревом і гіпсом, з фарбами, оліфою й сухозліткою.
Ґольдмунд не належав до тих фатальних митців, які хоч і мають велике обдарування, та ніколи так і не знаходять відповідні засоби для їхнього вираження. Трапляються такі люди, яким дано відчувати красу світу посправжньому глибою) і носити у своїй душі високі, благородні образи, однак їм не вдається знову надати цим образам конкретної форми, на втіху іншим людям їх витворити і про них звістити. Ґольдмунд не страждав цим недоліком. Легко, із задоволенням робив він щось своїми руками та вивчав секрети й прийоми ремесла. Так само легко він на вечірці у колі друзів учився грати на лютні, а в неділю на сільському танцмайданчику вчився танцювати. Наука йшла легко, сама собою. З різцем, ніде правди діти, йому треба було займатися всерйоз, доводилося зустрічатися з труднощами й розчаруваннями, тут і там доводилося розколоти надаремне шматок дерева і не один раз добре врізати собі пальці. Але він швидко пройшов початки науки і здобув вправність та майстерність. Однак майстер ним був дуже часто незадоволений і казав йому приблизно таке: "Добре, що ти ані не мій учень, ні підмайстер, Ґольдмунде. Добре, що ми знаємо: ти прийшов з великої дороги, вийшов з лісу й одного дня ти туди знову повернешся. Якщо хтось не знав би, що ти ані не міщанин, ні не ремісник, а безрідна людина й гуляка, то він би запросто спокусився і вимагав від тебе се й те, як ото кожен майстер вимагає від своїх учнів. Ти непоганий працівник, коли в тебе добрий настрій. Однак минулого тижня ти два дні ледарював. Учора ти у придворній майстерні, де тобі треба було відшліфувати двох ангелів, півдня проспав".
Він мав рацію зі своїми закидами, і Ґольдмунд слухав їх мовчки, не виправдовуючись. Йому й самому було відомо, що він — далеко не надійна й старанна людина. Поки робота його захоплювала, ставила йому важкі завдання або приносила втіху, даючи можливість відчути свою майстерність, він працював ревно і завзято. Важку ручну роботу робив він неохоче, а та неважка, але довготривала й пильна робота, де багато що — це просто ремесло, де потрібні відданість і терпеливість, була йому часто нестерпною. Часом він і сам дивувався з цього. Хіба тих кількох літ мандрів було досить, щоб зробити його ледачим і ненадійним? Це що — в ньому проростало і брало гору успадковане від матері? Бо інакше чого тут бракувало? Він дуже добре пригадував собі перші роки у монастирі, де він був таким пильним і добрим учнем. Чому ж тоді колись він мав стільки терпцю, а зараз того терпіння йому бракувало? Чому йому вдавалося так невтомно віддаватися латинському синтаксисові й вивчати всі ті грецькі аористи (одна з форм минулого часу у давньогрецькій мові.— Прим. перекл.), коли у глибині серця вони, правду кажучи, не були для нього такими важливими? Він не раз думав над цим. Тоді це була любов, це вона його тоді загартувала й окрилила, навчання його було нічим іншим, як постійним змаганням за Нарциса, а любов його можна було здобути лише через повагу та визнання. В той час він міг заради одного схвального погляду улюбленого вчителя старатися годинами й днями. А потім бажаної мети було досягнуто, і Нарцис став його другом, і дивним чином власне вчений Нарцис був тим, хто вказав йому на його непридатність бути вченим і викликав у ньому образ його втраченої матері. Замість вченості, монастирського життя і цнотливості над ним запанували могутні прадавні потяги його єства: стать, любов до жінок, прагнення до незалежності, бурлакування. І ось він, побачивши ту фігуру Марії, зроблену майстром Ніклаусом, відкрив у собі митця, вступив на нову дорогу і знову став осілою людиною. І що ж? Куди ж то йшла його дорога? Звідки взялися перешкоди?