Він дав їй виговоритись, часом він при цьому усміхався, часом журився. Словами він не втішав її ніколи, лише легким погладжуванням, лише тримаючи її голову на своїх грудях і ніжно й тихо наспівуючи їй чарівні, безглузді звуки, як ото няньки наспівують дітям, аби їх заспокоїти, коли ті плачуть. Одного разу Лідія сказала: "Я б хотіла знати, Ґольдмунде, що з тебе колись буде, я про це часто думаю. У тебе не буде звичайне життя, і воно не буде легким. Ах, хай тобі добре ведеться! Деколи я думаю, з тебе мав би стати поет, хтось такий, хто має видіння й мрії і хто вміє чудово їх розповідати. Ах, ти мандруватимеш по всьому світі, і всі жінки тебе кохатимуть, і все-таки ти залишишся самотнім. Іди краще назад у монастир до свого друга, про якого ти мені так багато розповідав! Я молитимусь за тебе, щоб тобі не довелося померти колись на самоті десь у лісі".
І так ото могла вона говорити, дуже серйозно, і в очах у неї був глибокий відчай. Але потім могла, сміючись, знову їхати з ним верхи полями у пізню осінню пору, або задавати йому жартівливі загадки і закидати його зів'ялим листям і блискучими жолудями.
Одного разу Ґольдмунд лежав у своїй кімнаті в ліжку, чекаючи, що засне. На серці йому було важко, якось так чарівливо болюче й важко, важко й сильно билося воно у грудях, переповнене коханням, переповнене сумом і безпорадністю. Він чув, як на даху гуркотить листопадовий вітер; у нього вже стало звичкою, що перед тим, як заснути, він лежав отак якийсь час, а сон не приходив. Він тихо проказав про себе, як робив це за звичкою надвечір, Марійську пісню:
Tota pulchra es, Maria,
et macula originalis non est in te.
Tu laetitia Israel,
tu advocata peccatorum!
Пречудова ти, Маріє!
...без гріха єси первородного,
...Ти Ізраїлю утіха,
...грішників заступниця!
Пісня з її ніжною музикою запала йому в душу, але на вулиці в той самий час співав вітер, співав про незгоди та мандри, про ліс, про осінь, про життя безрідника. Він думав про Лідію, і думав про Нарциса, і про свою матір, переповненим і важким було його неспокійне серце.
Раптом він здригнувся і, не вірячи своїм очам, прикипів поглядом до дверей кімнати: вони відчинилися, у темряві досередини увійшла постать у білій сорочці. Лідія по кам'яних плитах безшумно зайшла босоніж у кімнату, зачинила двері і сіла на його ліжко.
— Лідіє,— прошепотів він,— моя козуле, моя біла квітко! Лідіє, що ти робиш?
— Я прийшла до тебе,— сказала вона,— тільки на хвилину. Я хочу таки раз побачити, як мій Ґольдмунд лежить у своєму ліжечку, моє золоте серденько.
Вона лягла до Ґольдмунда, тихо лежали вони, і їхні серця важко билися. Вона дозволила йому цілувати її, дозволила його зачудованим рукам грати її тілом, але не більше. Незабаром вона м'яко відвела від себе Ґольдмундові руки, поцілувала його в очі, безшумно підвелася і зникла. Двері рипнули, під кроквами дрижав і гупав вітер. Усе було зачароване, повне таємниць, повне тривог і пересторог. Ґольдмунд не знав, що він робить, що думає. Коли він знову прокинувся із неспокійного напівсну, його подушка була мокра від сліз.
Через кілька днів вона знову прийшла, та солодка біла примара, і лежала якусь чверть години коло нього, як минулого разу. Пошепки в його обіймах вона говорила йому на вухо, їй було про що сказати і на що пожалітися. Він ніжно слухав її, вона лежала на його лівій руці, правою він погладжував її коліно.
— Ґольдмундику,— казала вона ледве чутним, придушеним голосом майже біля його щоки,— як шкода, що я ніколи не зможу тобі належати. Так не потриває ще довго, оце наше маленьке щастя, наша маленька таємниця. У Юлії вже є підозра, незабаром вона змусить мене сказати їй. Або батько помітить. Якби він знайшов мене у тебе в ліжку, мій маленький золотий пташку, було би тоді твоїй Лідії дуже погано; стоятиме вона тоді із заплаканими очима і дивитиметься вгору на дерева і бачитиме, як її любий-коханий висить там угорі і гойдається на вітрі. Ах, слухай, втікай-но краще геть, втікай негайно, поки батько не велів тебе зв'язати й повісити. Я вже якось бачила одного повішеного злодія. Я не зможу бачити тебе повішеного, чуєш, втікай краще звідси і забудь мене; аби ти тільки не згинув, золотко, аби тільки не клювали птахи твої блакитні очі! Але ні, скарбе, ти не можеш піти геть — ах, що ж я робитиму, коли ти мене полишиш.
— А ти не хочеш піти зі мною, Лідіє? Втікаймо разом, світ великий!
— Це було б чудово,— бідкалася вона,— ах, як же чудово перейти з тобою цілий світ! Але я не можу. Я не можу спати в лісі і не мати домівки,
із соломою у волоссі, я так не можу. І я не можу зганьбити свого батька.— Ні, не говори, я нічого собі не вроїла. Я так не можу, як не можу їсти з брудного тареля або спати у ліжку прокаженого. Ах, нам усе заборонено, і добре, і погане, ми обоє народжені для страждання. Золотко, мій бідний маленький хлопчику, доведеться мені зрештою бачити, як тебе повісять. А я, а мене замкнуть і потім відішлють у монастир. Любий, ти мусиш мене покинути і знову спати з циганками й селянками. Ах, іди, іди, поки вони тебе не впіймали і не зв'язали! Ми ніколи не будемо щасливі, ніколи.
Він м'яко гладив її коліна і коли зовсім легко торкнувся її сорому, то попросив: "Квітко, ми могли б бути такими щасливими! Можна мені?"
Вона без осуду, але твердо відвела його руку і трохи від нього відсунулась.
— Ні,— сказала вона,— ні, цього тобі не можна. Це мені заборонено. Ти, цигане малий, цього, мабуть, не розумієш. Я ж роблю погано, я погане дівчисько, я ганьблю весь наш рід. Але десь у глибині душі я все ще горда, ніхто не може увійти туди. Ти повинен залишити це мені, інакше я не зможу більше приходити до тебе в кімнату".
Ще ніколи він не зневажив якусь її заборону, побажання або якийсь натяк. Він і сам дивувався з того, яку владу вона над ним мала. Та він страждав. Почуття його були невгамованими, і серце його не раз чинило завзятий опір такій залежності. Не один раз він намагався від цього звільнитися. Не один раз він із вишуканою ввічливістю залицявся до малої Юлії, та й, по правді, було просто необхідно мати добрі стосунки з цією важливою особою і по можливості водити її за ніс. З цією Юлією виходило у нього якось дивно, вона часто вела себе так по-дитячому, а не раз здавалася такою всезнайкою. Вона поза всіляким сумнівом була вродливіша за Лідію, просто незвичайна красуня; не по літах розумна і по-дитячому невинна — вона викликала в Ґольдмунда особливо велике збудження; він часто був закоханий у Юлію. Власне у цьому сильному збудженні, яке сестра викликала в нього, він часто впізнавав зі здивуванням різницю між похіттю й коханням. Спочатку він дивився на обох сестер однаковими очима, обох він бажав, але вважав Юлію вродливішою і більше вартою того, щоб її спокусити, він однаково залицявся до обох і з обох не спускав очей. І от тепер Лідія здобула над ним таку владу! Тепер він кохав її так сильно, що через кохання навіть відмовився від того, аби володіти нею. Він пізнав і полюбив її душу, у її дитячості, ніжності та схильності сумувати вона здавалася подібною до його власної душі; він часто був глибоко здивований і захоплений, наскільки ця душа відповідала своєму тілу, вона могла щось зробити, щось сказати, висловити якесь побажання чи судження, і слова її та настрій її душі були ніби викарбувані у тій самій формі, що й розріз її очей та обрис її пальців!