Ґольдмунд непомітно вислизнув на коні з подвір'я, він летів назустріч вицвілим краєвидам, в лице йому бив холодний і вогкий осінній вітер, кінь гнав клусом, і він відчував, що той біжить усе швидше й розігрівся, і в нього самого кров закипає. Глибою дихаючи, він мчав через цей сірий день по стерні й перелогах, полями й болотами, порослими хвощем та осокою, по видолинках, вкритих вільшняком, через сосновий ліс, де стояв гнилий болотний запах, а потім знову через голі бурі пустища.
На тлі неба, вкритого легкими сірими хмарами, він розпізнав на високому гребені пагорба різко окреслений силует Лідії: вона трималася прямо на своєму коні, що йшов тихою ходою. Ґольдмунд рвонув до неї, а вона, як тільки побачила, що її переслідують, погнала коня, кинувшись тікати. Часом вона зникала, а часом з'являлася, і було видно, як на вітрі розвівається її волосся. Він переслідував її, немов якусь здобич, серце його сміялося, короткими ніжними вигуками він підганяв свого коня, коли мчав уперед, з радісним поглядом розглядав особливості тих місць, пониклі поля, зарості вільхи, тут і там кілька кленів, глинясті краї калюж, знову й знову звертаючи погляд на свою мету, на вродливу втікачку; незабаром йому вдасться її наздогнати.
Коли Лідія зрозуміла, що він близью, вона припинила втечу і дала коневі йти кроком. Вона не повернулася до переслідувача. Гордо й удавано байдуже їхала вона верхи вперед, ніби нічого не сталося, ніби вона була на самоті. Він підігнав свого коня до неї, коні мирно йшли зовсім поруч; але і тварин, і вершників ця погоня добре розігріла.
— Лідіє! — тихо покликав він. Вона не відповіла.
— Лідіє!
Вона мовчала.
— Як же гарно було бачити, Лідіє, здалеку бачити, як ти їдеш верхи, твоє волосся розвівалося за тобою, мов золота блискавка. Як це було гарно!
Ах, як чудово, що ти тікала від мене! Це тоді я побачив, що ти мене трішки любиш. Я цього не знав, ще вчора увечері у мене були сумніви. Лише тоді, коли ти намагалася втекти від мене, я раптом зрозумів. Прекрасна, люба, ти, мабуть, втомилася, давай зійдемо з коней!
Він швидко зіскочив з коня і в ту ж мить схопив її вуздечку, щоб вона не вирвалася ще раз. Вона згори дивилася на нього, і обличчя її було білим, мов сніг, і коли він знімав її з коня, то вона розридалася. Він обережно вів її кілька кроків, посадив у суху траву і став біля неї навколішки. Вона сиділа, відважно боролася, намагаючись придушити ридання і зрештою дала собі раду.
— Ах, ти такий жахливий! — почала вона, коли вже могла говорити. Вона ледве видушувала із себе слова.
— Хіба я такий уже поганий?
— Ти спокусник, Ґольдмунде! Я забуду, що ти ось казав мені, це безсоромні слова, тобі не личить так зі мною розмовляти. Як ти можеш подумати, що я тебе кохаю? Давай забудемо це! Але як я можу забути те, що була змушена бачити вчора ввечері?
— Вчора ввечері? Що ж ти там такого побачила?
— Ох, не будь таким, не бреши вже так! Та це було огидно і безвстидно, як ти там на моїх очах намагався сподобатись тій жінці! У тебе є встид? Ти навіть погладжував їй коліно, під столом, під нашим столом! Переді мною, у мене на очах! І от тепер, коли вона поїхала геть, ти з'являєшся і переслідуєш мене! Ти й справді не знаєш, що таке сором!
Ґольдмунд уже давно пожалкував за словами, що сказав їх перед тим як зняти її з коня. Як це було нерозумно. Коханню слова були зайві, йому слід було мовчати.
Більше Ґольдмунд нічого не сказав. Він стояв навколішках біля неї. Вона дивилася на нього, така вродлива і така нещасна, і її страждання передалося й йому, він і сам відчув, що й справді є щось, від чого було гірко. І проте, незважаючи на все, що вона ось сказала, він бачив у її очах любов, та й біль на її тремтячих вустах — це була любов. Він вірив її очам більше, ніж її словам.
Однак вона чекала на його відповідь. Позаяк її не було, Лідія ще більше стисла вуста, глянула на нього все ще заплаканими очима й повторила: "У тебе є хоч трохи сорому?"
— Вибач,— сказав він покірно,— ми тут говоримо про речі, про які не треба було б говорити. Це моя вина, пробач мені! Ти питаєш, чи є у мене сором. Так, звісно, що у мене є сором. Але ж я тебе кохаю, чуєш, а кохання нічого не знає про сором. Не гнівайся!
Здавалось, вона й не чує. Вона сиділа з тим самим гірким виразом на вустах і дивилася кудись далеко, ніби була зовсім на самоті. Він ніколи ще не потрапляв у таке становище. Так сталося через розмови.
Він м'яко поклав своє обличчя їй на коліна, і від доторку йому відразу стало легко і приємно. Однак він був трохи безпорадним і сумним, та й вона все ще видавалася йому сумною, непорушно сидячи і вдивляючись у далечінь. Яке збентеження, який смуток! А проте її коліна сприйняли доторк його щоки привітно і не відкинули його. Із заплющеними очима він лежав, поклавши обличчя їй на коліно, і воно поволі відчувало й сприймало його шляхетну, видовжену форму. З радістю і зворушенням Ґольдмунд подумав, як же це коліно у своїй юній та благородній формі відповідає її довгим, гарним, чітко окресленим нігтям на пальцях рук. Він вдячно пригорнувся до коліна і почав своєю щокою та вустами розмовляти з ним.
Ось він відчув її руку, яка несміливо і легко, майже непомітно лягла на його волосся. Люба рука, він відчував і чув, як вона тихо й по-дитячому куйовдила його волосся. Він частенько вже розглядав її руку і захоплювався нею, він знав її майже як свою власну: довгі стрункі пальці з видовженими, гарної форми опуклими рожевими нігтями. І от довгі ніжні пальці соромливо розмовляли з його кучерями. Їхня мова була дитячою і боязкою, але вона була коханням. Він вдячно притулив свою голову до її руки і відчував потилицею та щоками її долоню.
Та ось вона сказала: "Вже час, нам треба їхати".
Він підвів голову й ніжно глянув на неї; потім м'яко поцілував її тонкі пальці.
— Прошу тебе, підіймайся,— сказала вона,— нам треба додому.
Він тут же скорився, вони встали, сіли на своїх коней і поїхали.
Ґольдмундове серце було переповнене щастям. Якою вродливою була Лідія, якою по-дитячому чистою й ніжною! Він ще ні разу не цілував її, і все ж його було обдаровано, він був весь переповнений нею. Їхали вони швидко, і лише перед самим прибуттям, якраз перед в'їздом на подвір'я, вона перелякалася і сказала: "Нам не слід було обидвом приїжджати в той самий час, які ми нерозумні!" і в останню мить, коли вони вже зіскочили з коней і підбіг конюх, вона швидко прошепотіла йому на вухо: "Скажи мені, чи ти цієї ночі був у тої жінки?" Він багато разів похитав головою і почав розгнуздувати коня.