— А як він це робить?
Капітан знизав плечима.
— Не знаю. Я його не запитував. Робить, і усе.
— Я рекомендуватиму його для
надання "Медалі честі"*! — викликнув Маклірі.
* "Медаль честі" — вища військова нагорода США. (Прим. ред.)
— За що? — здивовано запитав капітан.
— Так за те, що він поодинці добув ці документи, за те, що він один знищив... Скільки їх там було?
— П'ятеро, здається...
Подив все ще не сходив з обличчя капітана.
— От саме за це.
— За це?
— Саме за це!
Капітан знову знизав раменами:
— Уільямсу це не вперше. Не знаю, що такого особливого він зробив в цей раз. Якщо підніметься шум з нагородженням, його від нас можуть перевести. А, крім того, йому на медалі наплювати.
Маклірі вдивився в обличчя капітана: чи не бреше? Нібито несхоже.
— Де він зараз? — запитав Маклірі.
— Он там, під деревом.
З місця, де стояв Маклірі, були видні чиїсь широкі груди, та й ще насунута на обличчя каска.
— Залишіть охорону біля цих паперів, — сказав він капітанові, неквапливо підійшов до сплячого і схилився над ним.
Ударом ноги, досить точним, щоб не нанести каліцтва, Маклірі збив каску з голови сплячого. Солдат мигнув і ліниво підняв от ці самі повіки.
— Ім'я! — уривчасто сказав Маклірі.
— Ви хто?
— Я — майор.
Щоб не створювати зайвих проблем із субординацією, Маклірі носив майорські погони. Морський піхотинець подивився на його плечі.
— Рімо Уільямс, сер, — сказав солдат, починаючи вставати.
— Сиди. Списки ти добув?
— Так точно. Що-небудь не так?
— Ні, все в порядку. Залишишся в морській піхоті?
— Ні, сер. Мені залишилося служити два місяці.
— А потім?
— Повернуся в поліцейське управління, у Ньюарк, і буду товстіти за столом.
— І занапастиш себе на цю дурницю?
— Так, сер.
— ПРО ЦРУ коли-небудь думав?
— Ні.
— Хочеш працювати в нас?
— Ні.
— Може, подумаєш?
— Ні, сер.
Маклірі явно давали зрозуміти, що пересипана "серами" похмура ввічливість — не більше, ніж данина субординації. Цій людині хотілося, щоб їй дали спокій.
— Ньюарк — це той, що в Нью-Джерсі, а не в Огайо?
— Так точно, сер.
— Що ж, поздоровляю з успішним виконанням завдання.
— Дякую, сер.
Піхотинець знову закрив очі, не потрудившись навіть потягнутися за каскою, що валялась поряд, і якою він міг би прикритися від сонця. Це був передостанній раз, коли Маклірі бачив ці повіки опущеними. Це було давно, майже так само давно, як Маклірі вже не працював у ЦРУ.
Під дією снодійного Уільямс мирно спав, як спав і тоді в джунглях. Маклірі кивнув темноволосому:
— Добре, вимикай.
Раптова пітьма сліпила так само, як і яскраве світло.
— Дорогувато нам обійшовся цей сучий син, а? — запитав Маклірі. — Ну а ти — молодець.
— Спасибі.
— Сигарета є?
— У тебе свої коли-небудь бувають?
— Навіщо, коли є твої?
Обоє розсміялися. Рімо Уільямс тихо застогнав.
— Хлопець уміє вигравати, — знову сказав темноволосий.
— Перегодь, — сказав Маклірі, — його неприємності тільки починаються.
Вони знову засміялися. Потім Маклірі мовчки курив, поглядаючи на жовтогарячий вогник сигарети, що спалахує при кожному затягуванні.
Пройшло кілька хвилин. "Б'юік" звернув на швидкісну магістраль Нью-Джерсі, шедевр автодорожнього будівництва, що наводить смертельну нудьгу на водія. Ще кілька років тому ця магістраль була найбезпечнішою в Сполучених Штатах, але, у міру того як політикани все частіше стали сунути свій ніс у справи шляховиків і дорожньої поліції, траса ставала все небезпечніше, перетворившись, зрештою, в найнебезпечніше швидкісне шосе у світі.
Розпорюючи темряву, "б'юік" мчався в ночі. Маклірі устиг викурити ще п'ять сигарет, поки водій нарешті скинув газ і постукав по скляній перегородці.
— Що? — запитав Маклірі.
— Під'їжджаємо до Фолкрофта.
— Давай, тисни, — зрадів Маклірі. Начальство чекає не дочекається прибуття посилочки, що він їм везе!
Нарешті після ста хвилин їзди "швидка" звернула з асфальту на бічну дорогу; з-під коліс посипався гравій. Машина зупинилася. Чоловік, з гаком замість руки, вистрибнув через задні двері і швидко зогледівся навколо — нікого. Він подивився вперед, туди, де над зупиненим "б'юіком" нависли величезні залізні ворота у високій кам'яній стіні. У світлі осіннього місяця над ворітьми поблискували букви — "ФОЛКРОФТ".
З автомобіля знову почувся стогін.
У цей час у в'язниці Харольда Хейнса осінило: у той момент, коли Уільямса вбивали, лампи над головою не потьмяніли, от що було не так! А "труп" Рімо Уільямса вкочували у ворота Фолкрофта, і Конрад Маклірі подумав: "Над ворітьми непогано б повісити табличку: "Залиш надію, кожен, що сюди входить.РОЗДІЛ СЬОМИЙ
— Він у приймальному відділенні? — запитала кислолиця людина, яка сиділа за письмовим столом, вкритим склом. На столі панував бездоганний порядок. Перед ним стояла клавіатура комп'ютера, позаду, за вікном, мовчазно сутеніла затока Лонг-Айленд.
— Ні, я його кинув на газоні біля входу. Нехай помре від холоду, і тоді правосуддя нарешті восторжествує, — пробурчав Маклірі, спустошений, вичавлений до краплі такою перенапругою нервів, яка вже отупляє.
Наче йому останніх чотирьох місяців було мало, від убивства в темному провулку Ньюарка до зіграної сьогодні ролі ченця-капуцина, щоб вислухувати від шефа, доктора Харольда Сміта, єдиної крім нього людини у Фолкрофті, яка б знала, на кого насправді всі тут працюють, цього сучого сина, вічно зайнятого своїми звітами і комп'ютерами, побоювання, що він, мовляв, погано подбав про Рімо Уільямса.
— Не потрібно нервувати, Маклірі, не ви один стомилися, — сказав Сміт. — Не забувайте також, що не все вже закінчено. Ми не можемо навіть із впевненістю сказати, чи спрацює наш новий гість. А він адже становить для нас, так би мовити, принципово нову тактику, і ви це знаєте.
Сміт відрізнявся чудовою здатністю докладно роз'яснювати очевидні речі, причому робив це з такою безневинною щирістю, що Маклірі захотілося своїм гаком розтрощити комп'ютер, що стоїть перед Смітом, і прикрасити його костюм уламками. Але замість цього він тільки кивнув і запитав у Сміта:
— Йому теж будемо розповідати казку про контракт на п'ять років?
— Та-а-к, у вас, я бачу, сьогодні дійсно поганий настрій, — вимовив Сміт своїм звичайним менторським тоном.