Професор стежив за кожною думкою Себастьяна. Думки приймала рація. Дещо в них втішало Професора. Проте йому здавалося неймовірним, що Себастьян не поспішає здобути молодість.
Професор високо цінував Ірену. Їй бракувало освіти, але які високі можливості природного розуму! Нелегко було зібрати ці багатства в глибинах електронного — мозку, щоб потім передати їх юній красуні.
Щиро кажучи, Професор і салі не байдужий до Ірени. Це було творіння його рук, стосовно якого він почуває себе ПІгмаліо-ном. Але без Себастьяна не можна здобути Едмундо. Отже мимоволі доводилось гамувати овоє захоплення. Тим більше його обурювала поміркованість старого.
О, Професор має для нього сюрприз! В одному із бараків живе модель молодого Себастьяна. Ще тоді, коли Професор вивозив на острів Рут, дантист передав йому пробірку, в якій зберігався зуб, котрий нещодавно належав Себастьянові. Власне, цей зуб дантист вирвав не випадково. Можна було й не рвати. І вирвав так, щоб на ньому лишилися клітинки живого тіла. А більше Професорові нічого й не треба. Зуб стане президентом. Навіть володарем світу. Тією мірою, як те відповідає планам Професора.
Лише Марлонові відомо, як загинув корабель з місією. Підводний човен, на якому втік Професор, невдовзі опинився в тому ж самому порту, де в човен той колись увійшла Рут. А за півгодини Професор уже був прийнятий Марлоном. Генералів масажист відразу ж ухопився за відкриття, яке іншим здавалося негуманним. Бездумні солдати, що не бояться куль! Про це можна тільки мріяти. Далі все було зроблено так, що жоден науковий експонат не загинув. Базу на острові ліквідували. А все, що становило будь-яку цінність, перевезли сюди, в гори.
Професорові було летко порозумітися з Марлоном. Зате як важко знайти ключ до похмурої душі Себастьяна! Модель йому можна показати лише тоді, коли він прийме президентство. Повернення молодості мусить бути для Себастьяна високою нагородою. О сто чортів! Йому повертаєш молодість І кохання, даруєш безсмертя, кладеш до його ніг цілий світ, а він ще й комизиться...
Але Професор помічав, що Себастьян переживає глибокі потрясіння. Ні, він не зовсім байдужий до Ірени. Його мучило інше. Дослухаючись до його думок, — висловлених і потаємних, — Професор усе частіше натрапляв на слово, яке здавалося йому позбавленим змісту: совість. Він чув це слово. Особливо часто, надто часто його любили повторювати колишні колеги Професора. Спершу він з ними сперечався. Він запитував: де, в яких своїх діях природа користується цим поняттям?
Все, чого досягнув Професор, лежало на схрещенні генетики й кібернетики. І все це можна описати математичними формулами.
Колеги назвали Професора викінченим технократом. З цим він легко погоджувався. Так, майбутній світ — царство технократів. І на вершині піраміди стоятиме той, кому вдалося заволодіти лабораторією містера Бога.
Професор вважав себе незмірно чеснішим, ніж попередні благодійники людства. Принаймні він ставить питання відверто: йому потрібен великий мурашник, де кожна істота буде запрограмована на певну суспільну функцію. А такі абстракції, як совість і мораль, кібернетиці не відомі. Отже, вони не мають права на існування.
Тепер Професор, вивчаючи діяльність мозку Себастьяна, знов зустрівся з оцим поняттям — совість! Раніше йому здавалося, що словом цим користуються лише для того, щоб приховати справжні наміри. Але що було приховувати кістлявому жебракові? Отже, в людській природі справді є щось невловиме, — поза всіма формулами! Це підрізало самовпевненість Професора, якому здавалося, що він до останніх закутків вивчив людську психіку і здатний повністю її моделювати. Більше того: навіть Ірена, яка вже пройшла через математичні обчислення, несла в собі щось поза формулами. Чи, може, над ними? Творіння його рук здобувало більше, ніж він у нього вкладав. Але звідки?
Це питання його дуже непокоїло. Виявляється, істоти, які пройшли через його руки, здатні самі для себе виробляти програму. А це по суті та незалежність, яка властива людським індивідам. Професор іще не навчився виймати із людської психіки духовні пружини, котрі він вважав для майбутнього суспільства зайвими. Щоправда, білкові автомати його влаштовували. Але ж то були тільки автомати! Вони перебували майже на рівні тварин. З них можна створити військо. Проте військо — це ще не суспільство. Для суспільства потрібна людина. Перероблена, запрограмована, цілком залежна, але ж людина! Якщо казати простіше, потрібні повноцінні раби. Повноцінні!..
Все це зваживши, Професор вирішив поки що не турбувати Ірену й Себастьяна. Нехай звикнуть одне до одного. Хай думають, розмовляють — просто живуть. На кілька днів він зважився випустити їх із фортеці. Але недалеко. Всього тільки до пастухів, які були службовцями Марлона.
І ось Ірена знов у тій самій хатинці, куди її вже привозив Марлон. Тоді поруч була Марсела. Чи тільки її тінь. Чи, може, тінь самої Ірени. Вона про це нічого не знає. Зараз тут Себастьян...
Хатинка була кимось прибрана, в обох кімнатах постелені чисті постелі, навіть у глечиках стояли каіти. Господарі перейшли до сусідів, сюди лише навідувалися, приносили їжу. Це для них було не обтяжливо — з Ірени досить козиного молока. А Себастьян теж не з вередливих.
Блукали по горах, спускалися до річки, що вирувала серед каміння. Ірена вибирала такі стежки, які не стомлювали Себастьяна. Їй самій кортіло дертися аж за хмари, але вона добре пам’ятала свої недавні можливості.
Себастьян інколи навмисне відставав, щоб оглянути її постать здалеку. І його мимоволі чарувало диво, сховане в гармонійних лініях тіла, у спокійних рухах, у неквапній ході цієї юної істоти. Старої, як він сам, і водночас юної!..
Інколи він забував про старість. І тоді йому здавалося, що все це вже було. Було давно. Та ж сама постать, ті ж самі рухи. Тоді вони приворожили Себастьяна, Але він сприймав це диво, як належне, бо сам був молодий.
Він провалився крізь час, мов крізь лід, і невидима ріка затягувала його у свою глибочінь, у своє казкове царство. Тут належить за-бути про те, хто ти, звідки і скільки тобі років.