Другий вечерок до самої півночі ішов добре. Гості так розбавилися, що аж любо було дивитися. Мами попід стінами ще не спали, тілько радо згадували давні часи та пильно зиркали за своїми доньками, з ким танцюють.
Прийшов польський танець мазур. П'ятдесят пар стануло в салі. "Ну-ну,— думав собі Народний Дім,— чи видержу я сей танець до кінця? Не досить їм руської скаженої коломийки, від котрої мене за кождим разом три дні кості болять,— треба їм ще такого самого скаженого польського мазура. І се руські патріоти!"
Отеє воркотання старого дому чути було виразно під час танцю, особливо в місці коло груби. Звідтам звичайно кожний панич розпускав свої ноги, як крила, або там спинявся і бив зап'ятками черевиків об себе, та ставав так твердо на підлогу, що аж портрети на стінах хиталися, і груба хиталася, і цілий Народний Дім трясся. Півгодини терпів Народний Дім тяжкі удари в се болюче місце коло груби та думав: чей уже раз буде кінець тому скаженому мазурові? Ні! Ще ждало кільканадцять пар! Народний Дім ще чекав із чверть години, але коли потім усі п'ятдесят пар пустилися відразу підскакувати та вигопкувати, старий не втерпів, у всіх суставах так його заболіло, що він половину підлоги саме довкола груби пустив із рук, і вона провалилася в пивницю. Прив'язана груба дивним дивом стояла далі, а підлога так чудно навскісь запалася в пивницю, що з кільканадцять танцюючих пар зісунулося вниз просто між гуси, качки, кури і пантарки бурсацької господині.
Ой, то не білі гуси загегали рано-вранці до схід сонця, се кричали білі лебідки-красавиці у пивниці; то не когути закукарікали, лопочучи крилами на плоті, то руські паничі заверещали різними голосами на дні Народного Дому, лопочучи руками і ногами у темноті. А білі гуси і качки, чубаті кури і перлисті пантарки не могли перекричати тих, що на них упали; погибли деякі, придавлені білими дівочими грудьми та танцюристими ногами патріотів. Сам аранжер танців забив когута, сівши йому на голову, мов на канапу. Котрі ж не погибли, злетіли з криком бистрими крилами вгору, у салю, у ясний світ, у мир хрещений. Скричали мами, стоячи над пропастю, темною і незапашною; збіглися батьки з буфету, похилилися, стогнучи, над безоднею і простягли руки, але не могли нікого досягти.
— Дайте драбини! — скричало кілька нараз.
— Відчиніть пивницю! — кричали інші.
І драбину принесли і пивницю відчинили: витягли всіх наверх, хто тілько був упав. Дехто потовкся, дехто носа розбив або руки обдер троха, але більшого нещастя не було. Останній вилазив наверх аранжер, загально люблений усіма паннами. Але тілько він виліз на півдрабини, так що впало на нього світло, всі жінки розбіглися, а мужчини стали зло-віщо шепотіти:
— Не вилазіть! Не вилазіть! Вам роздерлося дещо... там, де не треба.
Аранжер оглянувся на "дещо" і сумний зліз у пивницю та вийшов дверми на подвір'я. Сеї ночі уже ніхто не бачив його в салі. І всі інші пішли чимскоріше домів. По двох годинах було в Народнім Домі тихо, тілько господиня бурси плакала над своїм добром та дорізувала недобитків. З отсих недобитків найбільше поплило крові,— погибли, нещасні, за землю руськую, за Народний Дім. І ніщо не прийшло їм з того, що їх на другий день поїли будучі патріоти, голодні бурсаки. Тілько кілька курок лишилося — бідні вдови по нещаснім когуті...
Руська патріотична душа — то загадка нерозгадана. Здавалось би, що після такої пригоди, де Народний Дім вимовив свому народові службу, бо нарід не дбав про нього, виділ сього Дому і сам утратив віру в нарід. Отже, ні! Віра в нарід спасла їх і Народний Дім. Вони рішилися будувати нову палату. Думали будувати дім за 25 тисяч, але склалося так дивно, що вибудували за 50 тисяч. Коли вже дім був готовий і вони зчислили всі позички та векселі, покивали сумно головами, подумали хвилину, а там і потішив один виділовий другого:
— Сплата на тридцять літ! Чого нам журитися? Або ми доживем?
— Правда! Нехай журяться трохи і ті, що прийдуть по нас.
Таким способом стали руськими патріотами уже й ті, що були тілько в колисках або ще і не вродилися.
1898