— Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходімо зо мною, з Назаром, пообідаймо.
Дуже я змерзла, а піти, — думаю, — як його піти? Ще пані бучу зніме!
— Спасибі вам, — одказую, — я не хочу їсти.
Візника всміхнувся: "Як собі знаєш, дівчино!" — та й пішов.
XX
Чималу ж я годину пересиділа, коли вийшли панн. Пан тоді зирк на мене!
— А що ти сидиш тут, Устинко? — питає. — Чи обідала ти?
— Гей! — крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуці гроші в долоні лічив, дзвякаючи. — Дайте дівці пообідати!
Хазяїн гроші в кишеню та й побіг.
— Що це, що це? — жахнулась пані. — Ми її ждатимемо?
— А як же, серденько? — одказав пан. — Адже вона голодна та й намерзлась добре!
— То що? Вони до цього звичені. Спізнимось; я боятимусь.
— Бігай, дівчино, та хутенько! — каже мені пан. — Не загайсь, щоб тебе не дожидати.
Пані почервоніла по саме волосся.
— Час їхати!
— Та вона ж голодна, серце... Дивись, як змерзла!
— Я змерзла, я, я! — та так уже на те я накрикує!
— Сідай! — гримнула далі на мене і сама у повіз ускочила.
Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, — стоїть.
— Що ж? — питає пані. — Хутко? Тоді сердега сідає коло неї...
А хазяїн бородатий:
— Дівці а б єду не прикажете?
Довгенько гомоніли пани між собою, а ще довше після того мовчали.
XXI
Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де світилось. Ідемо вулицею; стали коло будинку. На рундуці купкою стоять люди із світлом, з хлібом святим. Кланяються, вітають молодих.
— Спасибі, спасибі, — дякує пан, приймаючи хліб на свої руки. — Привіз я вам панію молоду, — чи вподобаєте?
Сам сміється, радіє; кому-то вже така краля не сподобна буде!
А пані як гляне на його, — аж іскри із очей скакнули, на лиці міниться. Люди до неї — щоб то її по-своєму вітати; а вона вихопила в когось із рук свічку та в двері — стриб! Люди так і шугнули од тих дверей, нічого панові и не одмовили.
Пан, неспокійний, смутний, пішов собі, похиливши голову.
Ввійшла і я. Дивлюсь, роздивляюсь. Світлички невеличкі, та гарні, чистенькі. Стільчики, столики—все те новеньке, аж лощиться. Чую — говорять пани. Прислухаюсь — пані моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!
— Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу, — звіку б не казав!
— Ти, мабуть, усіх мужиків так ізучив, що вони з тобою запанібрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всміхаються до мене, трохи не кинулись мене обнімати... Ох, я нещаслива!.. Та як вони сміють! — викрикне наостатку.
— Серце моє! Люди добрі, прості...
— Я не хочу нічого знати, слухати, бачити! — задріботіла пані. — Ти мене з світу хочеш оце зігнати, чи що? — вигукує ридаючи.
— Годі, годі, любочко! Ще занедужаєш... о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй мені сей случай.
— Ти мене не любиш, не жалуєш... Бог із тобою!
— Гріх тобі так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чую — поцілувались.
— Гляди ж, — каже пані, — як ти не будеш по-моєму робити,то я вмру!
— Буду, серденько, буду!
ХХІІ
Проходила я по всіх кімнатах — нема нікогісінько. "Се чи не од нас повтікали?" — думаю собі. Вийшла на рундук, — ніч місячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дівчинонько!" — як на струні брязнуло обік мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всміхається. І засоромилась, і злякалась; стою як у каменю, оніміла, та тільки дивлюсь йому в вічі.
— Стоїш сама тутенька, — знов озивається парубок, — мабуть, не знаєш, куди йти?
— Якби не знала, то вас би спитала, — одмовила йому, схаменувшися трохи. — Бувайте здорові!
Та швиденько в двері.
— Бувай здорова, серденько! — сказав мені услід.
XXIII
А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зіллячко за образами:
— Що це таке?
— Се баба божничок уквітчала.
— Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зілля, серце! Се вже зовсім по-мужицькій.
— Добре,серденько.
Тоді вона його цілує:
— Голубе мій!
От, находились, наговорились.
— Що це, — каже пан, — що нікого нема? Куди се баба поділась?
— А бач, бач, — зацокотіла пані, — які вони в тебе порозпушувані! Схотіла, то й пішла.
— Та не де дінеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
— Бабо! Бабо! Бабо! — як той хлопчик слухняний. — Зараз, серденько, баба прийде, — говорить панії, вмовляючи її.
—Та де вона була?
— Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
— А де моя Устина? І вона ізучилась бігати, не питаючись? Устино! Устино!
Я стала перед нею.
— Де була?
— Ось у цій кімнаті.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь і слухаю.
XXIV
Увійшла бабуся старесенька-старесенька, — аж до землі поникає, та вся-усенька зморщена; тільки її очі чорні іще живуть і ясніють. Увійшла, тихенько ступаючи, вклонилась панії та й питає:
— А що вам треба, пане?
Пані аж з місця зірвалась, що стара така сміла.
— Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, — каже пан.
— Коло печі була, паночку: Ганні помагала, щоб добра вам вечеронька була.
Пан бачить, що вже жінка важким духом дише, а все не важиться він бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, — не знає, що вже йому й робити. Пані од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.
— Що ж, вечеря готова? — питає пан уже хмурніше.
— Готова, паночку, — тихо і спокійненько одказує бабуся.
— Серце (до панії), може б ми повечеряли?
— Я не хочу вечеряти! — одказала пані, вибігла і дверима грюкнула.
— То й я не буду вечеряти, бабусю, — каже пан смутненько вже.
— То я собі піду. На добраніч вам, паночку!
— Іди. Та треба глядіти, стара, щоб я не бігав за тобою сам! —загомонів був на неї, та зараз і вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:
— Добре, паночку!
Вклонилась і пішла собі.
XXV
Ходив-ходив пан по кімнаті. Чутно йому, що пані плаче за стіною. "Боже мій! — промовив до себе, — чого вона плаче?" І так він те слово тихо, такеньки смутно промовив!
Не втерпів — пішов до неї; цілує, вмовляє. Чималу годину він її благав, поки перестала.
— А вечеряти не хочу, — каже панові. — Я на твої слуги — не то що — і дивитись не можу! Так із тобою поводяться, як із своїм братом... родичі та й годі!