Приходжу до них: дочка в садку, мов та зозулька кує, стара журиться, поглядає по дворі та й каже:
— Голубонько моя! неначе мені світ зав’язаний! Сумно мені, нудно мені! великая моя туга!
— На те воля Божа, моя любко, — кажу я. — Плачем лиха не поправите. У вас дочка росте.
Вона тоді й каже:
— Перед смертю Петро казав мені, що під старою черешнею, в садку, він срібні гроші закопав. "Нехай, — каже, — нашій Оксані буде; і не викопуй їх, жінко, бо вражих ляхів не встережешся. Або отцю Андрію оддай".
Ми зараз-таки й пішли викопувати ті гроші. І справді, знайшли глечик, височенький собі, повен грошей, а гроші все срібні, все карбованці. Полічили та й однесли до отця Андрія.
III
Хутко по тих часах і мій чоловік помер. Пішла я на заробітки в город; стала в одних панів за наймичку. Була я там чотири роки; і добре мені було, поки панич не оженився. Узяв він молоденьку панночку і на личко дуже гарну. Вона зараз усе перевернула по-своєму; нічим їй не вгодиш. "Ти говориш не так! у тебе хустка погана! та надінь сукні! яку оце одежину почепила!" А я, як і тепер, у плахті і в запасці. І стару панію почне муштрувати, було, з самого ранку: "Що се ви, мамінько, без чепчика вийшли? Хто ж то видав! оце, як мужичка, ходите!" Стара ввійде собі в хату до мене або в садок забереться та плаче-плаче!
Покинула я їх, пішла в своє село.
Як побачила я Оксану, аж рученьками сплеснула. Піднялась високо дівчина, ставна, хороша; коса їй аж до пояса; і така ласкава, привітна, ввічлива!
А що хлопці дуріли! Яка вона молодесенька, а вже свати не переводились у хаті. І хороші все люди сватали, багаті — не хотіла.
Полюбився їй один парубок, Тиміш Кряж. Він був не панський — казенний. Кохав і він її дуже. Де буде одно, і друге туди біжить. На вечорницях, на вулиці — все в парі, як ті голуб’ята. Дожидали вони осені, думали вже побратись. Вже й барвінку на вінок набрали, і рушники наготовили. І такі веселі були, щасливі! любо було й подивиться, неначе сам помолодшаєш.
IV
Отже, не думали не гадали — накинулось лихо: побачив Оксану наш пан оконом та й ув’язався за бідною дівчиною. Нема їй стежки вільної; і улицею не перейде, щоб він не догнав та не почав підмовляти… Далі велів її силоміць узяти до покоїв.
По селу, неначе хмара найшла, зашуміло. Громада зібралась, як ніч, сумна; молодиці кричать, плачуть; а мати — як нежива ходить. Радились цілий ранок. Положили, щоб Оксану одбити в ляха того ж самого вечора.
Тиміш зібрав парубків: "Братіки мої, товариші милі, поможіть мені!" Засіли вони недалеко панських будинків, за могилою, а як смеркло, підібрались під самі вікна; дивляться — стоїть Оксана і рученьки опустила; біла, як хустка, а пан оконом узявся в боки і сміється, і заговорює, далі за руку її… Вона як ухопила столик, що тут стояв, підняла над ним та так подивилась сумно, що, хлопці кажуть, аж нам серце похолонуло.
Пан оконом погримав і вийшов, а Оксану знов замкнув. Парубки наші кинулись, тільки дзвеніло скло в вікнах, вскочили в покої, вхопили Оксану та й помчали до отця Андрія.
V
Я тоді служила в його за наймичку. Він удовець, старий, старий; борода довга, біла як молоко. Сидів він, читав Святе Письмо, свічечка горіла, як убігли хлопці з Оксаною. Він устав та: "Боже благий! Боже мій милостивий! — каже, — де твоя правда в світі! Діти мої любі! звінчаю я вас; ідіть до церкви".
Повів їх та й звінчав зараз. Поблагословив і казав не боятись нічого: "Я сам буду одвіт держати!"
А парубки тії — сказано, вітер у голові, молодії — видрали десь музики і повели молодих по селу, гукаючи, співаючи; пішли танці, регіт… Цілу ніч гуляли і молодих од себе не пускають; обступили їх, як військом… Ранком одвели до Тимошевого батька, а самі розійшлись на панщину, як і не було їх.
VI
За Оксаною, як її викрали, то зараз пан збігався, кричав і бивсь у дворі дуже, да за ворота не вийшов; іще казав замкнути їх і сторожу поставив.
Як дознався ж, що Оксана вже звінчана, — мало прислугу з світу не зігнав і ус собі обірвав з гніву; а людей то дуже обіжав. Побіг до отця Андрія, як з гіллі зірвавсь; дверима стукає, грюкає, ногами тупоче — так храбрує!
Отець Андрій вийшов до його. Він зараз і крикнув…
Отець Андрій підняв руку та йому:
— Бушувати в моїй хаті не годиться. Я старий чоловік і служу Господові; утихомиртесь!
Той і стихнув зразу.
— Хотіли ви бідну дівчину погубити… Чи у вас же не було сестри або матері рідної? Схаменіться! Бог не попустив великого гріха, так ви метнулись тоді старого чоловіка обіжати! А любите, як люди величають добрим чоловіком. Горе вам! Не обіжайте бідних людей! Я сього не попущу, поки жив. Я найду суд і розправу! Йдіть собі з Богом!
Панок наш верть за двері, як обпарений. З того часу й будинки отця Андрія обходить.
МАКСИМ ГРИМАЧ
І
Не за вас се діялось, – давно колись, як панувала на Вкраїні удвозі Польща і Московщина. Московщина обладувала Україною сьогобочною. Застави хоч стояли, та не густо; сторожа не пильнувала так, як от тепер по Збручеві, чи що; то Дніпром руччіші людці перевозили всяке добро, не оплачуючи: шовки, оксамити, парчі-сутозлоті, пахучі шафрани й крами дорогії, в барильцях щире золото й срібло.
Саме проти Черкас, нижче Домонтова, сидів хутором над Дніпром Максим Гримач; то сей і довгенько кохався в тому. Такий-то багатир! Ходив у жупанах, та в сап’янцях, та в атласах. І хороший був: повновидий, чорнобровий, чорноусий; а веселий, а жартовливий! Було, як вийде в неділю поміж люди, то так його і обступлять. Дуже його любили.
– От, – каже, було, хто з громади, – ти, брате Максиме, зовсім у пана вбрався.
– Еге ж, братіку, вбрався. Вбирайтесь лишень і ви, добрі люди. Добре панам жити, кат їх не взяв! Уже тепер годі за вас підставляти шию, годі! Буду їсти, та пити, та хороше ходити, – звісно, так, як панові вельможному годиться.
А такий був: нехай тільки станеться кому з нашого села пригода – головою ляже, а вирятує; нехай зачепить хто чужий, то й не збудеться лиха: налетить, як той вихор нагальний, дощенту викорчує. Колись шляхтич да заняв козаче поле, то він і хату його спалив, і попіл розвіяв, і самого протурив за Дніпро. Коли жив, то, може, й досі пам’ятає, які нагайки-дротянки плелися в пана Максима Гримача.