— Хвалити Бога, — каже Яків.
Вийняв із шапки гроші та й положив старому перед очі. Сам устав, поклонивсь та й дивиться. Старий тільки сивим усом моргнув.
— Гроші, — каже.
Яків знов поклонивсь.
— Всю надію клав на вашу ласку та милость, батьку!
Марта, дивлюсь, припинилась, наставила голівоньку, мов та перепілочка, і слухає — не дише. І мати, бачу, на нас карим оком закидає.
— З Богом, — кажу, — завтра рушаймо до панії, а потім і до вашої милості за рушниками.
— З Богом, — каже старий, — попитайте долі. Одкупишся, Якове, зятем будеш; а ні — воля Божа! За панського дочки не оддам. Казав перше, з тим і умру. Вона в мене славного козацького роду! Чи таки ж мені, да ще з сивою головою, чесний, хороший рід зневажати! козацький рід переводить, як погану жидівську віру! Нема в світі над козаків!
А сам аж стелю підпирає: випроставсь, і очі світять, і голос дзвенить; аж помолодшав, наче на турка йде!
— А нема, нема козаків! Нема, що й казати! — стиха приказує жінка, хитаючи головою.
Мій парубок побілів, як хустка; і дівчина сама не своя. Стоїть, як нежива, ї ясних оченят не зведе.
— Чим же він не козак, — кажу я старим. — Да подивіться, люди добрі, чи він же не козак? Нехай хоч сама Марта скаже!
Марта нічого не сказала, закрилась вишиваним рукавцем та й з хати вийшла.
— Так як же се буде, пане-брате? — питаю.
— А так буде, як я сказав. Ідіть до панії, питайте долі.
— А як, враже зілля, багацько схоче?
— Аби схотіла, за гроші не стійте: я грошей дам.
— Ну, спасибі, брате! — кажу я. — Щирий ти козак, як я бачу! — Та й торкнув свого молодого: примічай ніби.
Веселіше, знаєте, стало. Випили ще по чарці та й почали радитись, як приступити до тії панії, як заговорити, що до чого приложити. Коханиха за дочкою вийшла. Певно, десь присіли в садку та й журились укупці. Ми того вечора вже їх і не бачили.
III
Одвів нас старий у комору на добраніч, та й полягали ми спати. Чую я — не спиться щось моєму парубкові: то сіно перевертає, то зітхає, далі й вийшов.
— Чи не піти б і мені за ним? Може, знадоблюсь для сторожі.
Лежу собі та й думаю, а сон мене так і клонить: сіно пахуче, свіже. Чую — рип! "Ну й добре, що не пішов: се Яків..." Він! постояв трохи й знов шмигнув. "Е, ні, постій!" — тут і я за ним. Бачу: підбирається під хатнє віконце, да ба! Він і льнув до його, і бився голубом, і стукав тихесенько, ніби травицею, — віконце не одчинилось. Чи спала молода козачка, чи батько не спав, хто його знає! А ми пішли, як прийшли, — ні з чим.
— Не журись, — кажу, щоб його розважити, — колись і перед нашими ворітьми сонечко зійде!
Він тільки рукою махнув та й заривсь у сіно.
— Якове! о Якове! — кличу.
Мовчить, неначе не чує, спить.
Тоді я й собі на бік — та й справді заснув.
Повставали раненько, до сонця. Старий випроводжав нас за село (бо Хмелинці село козацьке, а до панського буде ще з півверсти); зняв шапку: "Боже поможи!" — та й попрощались. Ідемо собі, коли де не візьметься Марта з коромислом, і хоче щось сказати, і соромиться, а сама як вишенька.
— Що се, Мартусю, — кажу, — чи не нас вийшла проводжати?
Я вже мусив розмову почати, бо мій парубок тільки очима світить та поза мною посувається, знай, до дівчини.
— Я була, — каже, — в Галі; додому йду. Боже вам поможи, дядьку! — Та й стрибнула поміж верби.
IV
Увійшли в панський двір; сонечко вже підбилось височенько; питаємось — сплять. Посідали коло мальованого рундука, дивимось. Сад якраз перед очима. І туди стежки, і сюди стежки, все жовтим піском повисипувані, і квіток цвіте без ліку, все кружками, кружками; і лавочки зелені, чистенько так, порядошненько.
— Славний садок, Якове!
— Славний, — каже, — дядьку!
Довгенько-таки ми сиділи та журились, поки дождались. "Пані встала", — кажуть. Кликнули нас до покоїв. Увійшли. Аж в очах нам замигтіло: і зеленіє, і червоніє, і біліє, і синіє... чого там нема! Може, доводилось зазирнуть у жидівську крамницю? всього багацько; зразу й не розбереш, що добре, а що, вибачайте, годиться в сміття викинути, аби людей дурити, аби, бабо, рябо? Так і тут: по кутках блищить, по стінах сяє. Повибігали якісь панночки, куці та бистрії, як сороки; повертілись, повертілись перед очима та й круть за двері! Обідньої вже доби сама пані вкотила, як на колесах; пухла така, ніби на дріжджах зійшла; у перснях, у атласах. Прийшла просто до дзеркала, повернулась двічі, так і зашуміло по покоєві, як сухе листя; плюхнуло в крісло, аж її підкинуло; тоді зирк на нас!
— Чого вам треба? — питає.
— До вашої милості, — кажу, так і так — да низенько кланяюсь.
Вона й стала тоді ніби пильніш на нас дивитись да й каже, що тепер усе дорогше стало, що в того-то да ще в другого пана парубки одкуплялись, то по півтисячі за себе положили
— А в якого ж се пана, добродійко? — питаю та знов низенько кланяюсь.
— Тобі нащо, в якого пана? — а самій мов у вусі закрутило. — Нащо тобі?
— Да що, — кажу, — у того пана — нехай йому Бог дає здоров’я — такі люди багаті!
— А ти думаєш за скільки одкупитись?
— Та ми б то думали, вельможна пані, як по наших грошах... Да що! мабуть, Бог не судив.
— За скільки ж ти думав?
— Да що вже даремно вашу милість турбувати! Бувайте здорові, добродійко!
А сам до дверей.
Яків мене хіп за рукав:
— Дядьку!
Я йому моргнув — не мішайсь!
— Слухай-бо ти, — кричить пані, — постій!
Завернула, знов питає:
— За скільки хочеш одкупитись?
А я таки не кажу.
— Що, мовляв, вашу милость клопотати нам!
Далі бачу, що вона вже червоніє, як жар найчервоніший, кажу:
— Я, милостива пані, думав за двісті карбованців.
Вона мені:
— Да ти, мабуть, зроду дурний! да ти се, да ти те!
А я все кланяюсь мовчки, ніби вона до ладу говорить.
Виговорилась, устала:
— Коли хочеш одкупитись — одкупляйся скоріше за триста; бо впослі й за тисячу не одкупишся.
Яків мій зрадів та, як дурень з печі, в ноги їй геп! Дякує, бач, що його ж салом та по його шкурі!
— Ну, а гроші ж принесли?
Сама як у очі не вскочить.
— Hi, — кажу, — милостива пані, маємо при собі трохи, да не всі.
— Мені зараз гроші треба! — крикнула, — зараз таки! Я, — каже, — поїду в город сьогодні, і ви щоб там були, та все й скінчу. Ідіть заберіть гроші.