— То що? — питаю.
— Будуть нас сватать, — каже, — і висватають як пити дадуть! А нуте, дівчата, звеличаймо Домаху!
Та й почала:
Сіяла зіронька, сіяла:
"З ким ти, Домасю, стояла?"
"З тобою, Данилко, з тобою
Під зеленою вербою;
З тобою, чумаче, Данильцем,
Під вишиваним рукавцем".
— Да скажи ж, Мотре-серденько, як се ти все те знаєш? Хто тобі казав?
— Посилала я сороку-білобоку, а вона мені принесла дві вісті під правим крильцем: одну про Данила, а другу про Кирила.
Та так смішками та жартами й одмовилась, а правди не сказала.
V
Надходить осінь. Одробились у полі; справили обжинки. По вулицях почали свати походжати: тільки й чуєш, як дівчата хваляться:
— А я за свого Михайлика заручена!
— А мене батько поблагословив за Павлуся!
Смутно мені та сумно мені, мов я в чорну хмару ввійшла. Тільки й радості, як стрінусь із Мотрею, наговорюся. Як уже її просила:
— Скажи мені, любочко, чи правда тому, що ти говорила, чи то жарти твої? Хто тобі казав, що будуть сватать?
— А хіба я не казала, кого посилала? сороку-білобоку... — Та й почне реготатись. — От, серце, я тебе пораджу хорошою радою: чого не треба — не питай. Поміркуймо лиш, як то ми з тобою в чужу сторону оддамось, да поміж чужі люди. Яка-то наша доля вдасться! Коли б, Господи, щасна! Поприїжджаємо до своїх батьків, до матірок у гості. Що я приїду пишно та красно, а ти ще краще; сивою паровицею (бо там усе сиві воли в Мазовищі), у намітках димових, із любим чоловіком. Нехай нашим ворогам тяжко!
Та, було, як почне, як почне вигадувати, я й заслухаюсь.
Якось порядкую в своєму садку, біжить менша сестра:
— Домасю! Домасю! свати йдуть! Уже близенько!
Ох мені лишечко! Побігла до хати, у сінях спинилась. Чую — з батьком переговорюються, що прийшли до вашої милості од пана Ігната. Вийшов батько двері одчиняти, я йому в ноги, кланяюсь та плачу:
— Татоньку ріднесенький, не топіть своєї дитини!
— А який вражий син тебе хоче топити! — каже батько. — Годі ж бо, годі, не плач!
— Хіба ми будемо тебе силувати, доню? — кажуть мати. — Чого плакати?
Я радесенька, так дякую їм:
— Спасибі, мамо, що ви мене жалуєте, що за нелюба не оддаєте!
Батько, почастувавши тих сватів, подякували за ласку.
— А дитина наша, — каже, — ще молоденька, нехай ми ще самі її покохаємо та навчимо на розум добрий.
— Оце, доню, — кажуть мати, як уже провели старостів, — се твій місяць, що за хмару зайшов.
VI
Як збулась сього лиха, мені неначе й веселіше трошки стало; дожидаю Данила з Криму... як-то він вернеться, як-то побачу його! а здумаю, що, може, яка пригода йому в дорозі сталась, то й серце моє похолоне. Вийду собі, сяду де в садку та як задумаюсь, то думка думку спережає; робити що — ніякої охоти нема. Так і маюсь цілий день.
Одного ранку так-то мені важко було! Коли чую — кличуть мати:
— Домасю! Іди лиш до хати: Господь хороших гостей наслав.
— Яких, мамо? — питаю, а сама так і трушусь.
— Од пана Корнія Дончука: сватає тебе за свого сина, Данила.
Боже ж мій милий! Я й не пам’ятаю, як мати ввели мене в хату, як поблагословили! Подавали рушники (я винесла щонайкращий, вишиваний), та й заручили нас.
Старі ж радяться з сватами, а Данило схилився до мене близенько.
— Дівчино моя! — каже. — Чи любиш ти мене так, — як я тебе, дуже?
Я мовчу... а так уже любо мені його слухати! Щовечора, було, прийде до мене в садок, та й ніч мені з ним не вмигнеться.
А мати кажуть:
— От тобі, доню, й той місяць, що тобі на руки скотився!
VII
І Мотря заручилась із Кирилом Савтирем. Одного дня ми й повінчались. Тоді вже призналась:
— Посилала я, — каже, — стару Бульбиху довідатись аж у Мазовище; то вона про все розпитала і самого Кирила бачила, і Данила, і ті вісті мені приносила.
По весіллі питає мій батько Кирила:
— Як се ти, Кирило, оженився? Якби не своїми очима бачив, зроду не пойняв би віри, що такий бурлака та одружився.
— Одружився, пане Йване, — каже Кирило, — як бачите. Сподобав її, як пташку співочу. Нехай у мене в хаті щебече.
Свекор мій такий добрий, жалує мене, як батько; і свекруха жартовлива й ласкавая; щасная моя доля вдалася, дякувати Богу! Тільки навесні згадала я, як-то люди плачуть, як почав мій Данило в дорогу зряджатись. Такий-то жаль мене обняв, як проводила його за село; стала, дивлюсь, тільки округ мене безкраї степи зеленіють...
Свекруха сама плаче, а мене розважає:
— Так-то нам уже Господь дав, доню моя мила, — каже, — що хто скаче, той і плаче! От я звікувала в розкоші, заміж пішла по любості, сини в мене — як соколи... та зате ж я й попоплакала найгіркішими слізьми. І я виряджала перше свого чоловіка, а тепер із своєю дитиною розлука; та ще не знаю, чи дожду, чи побачу вже, бо я таки на світі пожила; може, Господь і до себе прийме. А ти молоденька, діждеш його; чого тобі журитись? Змарнієш на личку; тільки його запечалиш.
І Мотря, було, прибіжить:
— А що се ти, Домахо? чого плачеш? Адже ж і я свого Кирила в Крим випровадила! Та як же змарніла, Мати Божа! Коли твій чоловік розсудливий, він на тебе й не гляне — така ти стала! А мій то мене й приголубить, і поцілує, бо я стріну його така, як мак повний.
Так, було, мене розважає.
Насилу я дождала осені. Та вже щогодини вибігаю за ворота: чи не йдуть вони? А вночі й очей не зведу: от сниться мені, що скриплять ворота або чоловіків голос чутно, так я і схоплюсь, вибіжу, — ні, нема нікого: глухо, і ворота зачинені.
О Петрі якось, проти неділі, сниться мені сон: зійшов над нашою хатою місяць уповні, та червоний-червоний; а в місяці білий півень трепечеться крильми, та так співає, аж по селі лунає.
— Се добрий тобі десь сон приснився, — каже свекруха. — Ось побачиш, коли наш Данило хутко не вернеться. Як дівчині місяць сниться, то жених, а як молодиці — чоловік приїде, або син народиться. Треба визирати Данила. І не огледимось, як притягнуть.
Він таки справді другого дня ввечері й вернувся, мій голуб сизий. От уже ми наговорились! Я й розказую, який-то мені сон снився: місяць уповні.
— А мені, — каже він, пригортаючи мене, — тільки снилась зіронька.
ГОРПИНА
І
Старий Якименко оженив сина та таку-то вже невісточку собі взяв, що й не сказати! Білолиця, гарна й весела, а прудка, як зайчик; і в хаті й на дворі в'ється, порядкує, господарює, і співає, і сміється, аж геть чутно її голосок дзвенячий. Аби на світ благословилось, уже вона й прокинулась, як рання пташка, і клопочеться, й бігає. І свекру догодить-услужить, і чоловіка пожалує, і діло не стоїть — зроблено все. Живуть щасливо, любенько; старий, на їх глядячи, тільки бога милосердного дякує.