Та й звідти їм було знати більше? Пішки ходити до сусідньої громади — далеко. Їздить сім'ї, що ледве заробляє на хліб,— незмога. Та й море до того ж держить при собі... Батько Саті, дід Саті і прадід його загинули в морі. Але таку вже силу таїть воно в собі, те море: воно — найстрашніший ворог людини й дуже часто лукавий ворог, і все-таки його люблять, і тягне до нього людину, немовби магнітом. І не можна одірватись од нього: і хочеться жити на ньому, і загинути в ньому.
Один тільки єврейський звичай заховала сім'я — Судний день, Йом-Кіпур.
Напередодні Судного дня рано-вранці вибиралася найбільша рибина. І вся сім'я йшла з тією рибиною в город і оддавали рибу громадському різникові, в которого і розговлялись після посту.
Весь Судний день сім'я перебувала в Голляндській молитовні, прислухалась, як хор співає, як орган грає, як кантор щось говорить по-своєму... Розуміти вони не розуміли ні єдиного слова: дивилися тільки на Святу скинію та на проповідника в вишиваній шапці, коли золота шапка вставала, і вони вставали, і коли золота шапка сідала, сідали й вони. Инколи, бувало, задрімає Сатя од утоми, тоді сусід ліктем будить його, коли треба вставати. З цього й складався весь їх судний день. Що це день Небесного суду, що риба в воді тремтить і що на небі робиться, про те Сатя не знав. У нього просто був звичай: в Судний день слухати хор і орган, не ївши після "ключевої" молитви (він навіть не знав, що ця молитва називається "ключевою"), ішов він до різника вечеряти... Сам різник знав теж небагато, мало чим більше од Саті. На те й Голляндія!
Зараз же по чорній каві його жінка й діти вставали, прощалися з різником і його родиною і, побажавши одно одному щастя в новому році, йшли пішки вночі до моря. Не "додому", говорили вони, а "до моря".
— Як же так? Та ви ж города ще не бачили? — говорять, бувало, різник та різничиха.
Кривиться Сатя.
— Город?!
Сатя неговіркий, море навчає мовчати: Сатя не любить города. Тісно, без повітря, без неба. Тільки смужка од даху до даху. На морі ж простір... дихається там...
— Та ж воно ваш ворог, ваша смерть! — пробують переконать його.
— Але ж хороша смерть!
Сатя хоче скінчити свої дні так само, як скінчив його батько й дід,— щоб море поглинуло його, здорового,— не хворіти, не подихати поволі на ліжку... Слухати, як плачуть, а потім бути закопанцем в морську землю — бррр!.. Холодом подихає на Сатю, тільки згадає він про такий похорон...
А там вся сім'я пішки йде до дому, до моря...
Йдуть всю ніч, і ледве почне займатись на світ, ледве помітять золотий відблиск пісковатого берега і блисне перед ними дзеркало моря, радість виповнює їх, і вони б'ють в долоні.
Жених не радіє так своїй нареченій.
І так минає рік за роком.
Міняється рибалка, рідше міняється різник, звичай зостається звичаєм.
А весь той звичай складається з посту, хору, органу, великої риби за вечерею після останньої молитви, прощання і взаємних побажань...
Все це вкупі єдина нитка, що в'яже Сатю з єврейським світом.
І одного разу, в п'ятницю, став світ світати... Море стиха прокидається. Воно ледве дише, ледве чутно його буркотання, воно ліниво протягується, марить,— воно ще заспане... Де-не-де в блакитній далечині затремтить двоє білих крил, птах щось прокричить там... і знову тихо... Тихі відблески літають по морю, золоті латки перебігають по жовтому піску, зачинені стоять ще рибальські хижі на березі... Тільки одні двері риплять: виходить Сатя.
Сьогодні переддень Судного дня. Побожне й поважне обличчя в Саті, тихо світяться його очі, і він виходить на боже діло: ловити рибу для святого дня.
І підійшовши до човна, береться він за ланцюг, що держить човен при березі. Ланцюг гримить. Справа і зліва чутно голоси:
— Не треба! Не треба!
Це кричать сусіди, повисувавши голови з маленьких віконечок.
Спокійно і тихо лежить далеко й широко розкинене море,— злите з краєм свіжого, передранішньо-радісного неба... Ледве дихає воно, море, ледве морщиться воно коло берегів, і як у ласкавої бабуні, перебігають світло-блискучі усмішки між його зморшками... І щось шепоче воно; чарівну казку розказує море розкиданим, довгим баговінням, ніби волоссям, укритим скелям, і усміхаючись, граючись, немов гладить море їхнє волосся. Але рибалки краще знають море і не вірять йому.
— Не треба...
Тепер море колихається, а потім розколишеться воно, трісне одразу світле дзеркало вод, і гра перетвориться на щось грізне, тихий шепіт на крики й галас, із зморшок попідіймаються хвилі, вали, що почнуть ковтати човни й барки, як левіятан дрібну рибчину...
— Не треба!..
І босий дід, з розвіяною і сивою головою, без шапки, з поморщеним, як у моря, обличчям, але без його фальшиво-солодкої усмішки, виходить з хатки, підходить до Саті й кладе йому руку на плече:
— Дивись!
І показує йому на маленьку чорну цятку на краю неба, що тільки рибальське око може її запримітити.
— З цього виростає хмара...
— Я буду дома раніше,— од повідає Сатя,— одну рибу хочу піймати.
І поважнішим стає обличчя старого сусіди.
— В тебе жінка й діти, Сатіє!
— І Бог на небі! — одповідає Сатя з надією. Він іде нині виповнити Його заповіт. Він одштовхує човен і вскакує в нього.
І легко, як пір'їнка, носиться Сатин човен по морю. І море колихає його, солодко, воркочучи так ласкаво й пестливо, оперізує і оточує його своїми перлами. А старий рибалка стоїть на березі й шепоче:
— Санта Марія, Санта Марія!
Легко літав човен Саті по морю — зручно закидає Сатя свою сіть, і тяжкою, все тяжчою стає сіть. І всіма своїми силами ледве-ледве втягає він її в човен, але знаходить — баговіння, морські зорі і ні одної риби.
Старий рибалка на березі давно вже згубив його з ока. Сатя вже третій, четвертий раз витягає сіть: нелегко її витягти, різні морські рослини позапліталися в кожне її очко — і ні одної риби.
А море колихається і розколихується все дужче... На небо випливло сонце, але вогке його світло,— заплакане сонце. А чорна цятка на крайнебі простяглася тим часом попід сонцем, як жовта змія, стає все темнішою й темнішою і посувається до сонця.
Вже й полуднє стало, а Сатя все пливе та й пливе, все пробує й пробує своє щастя...