— А прізвище твоє як?
Але щодо прізвища хлопець не має ніякого поняття. І він наївно перепитує, невже й воно потрібне.
А хазяїн йому говорить:
— Авжеж! Аврамів може бути багато, легко переплутати...
— Ну, так що?
— А чий ти єсть, хлопче?
— Пан-отців.
— А як звати твого пан-отца?
— Так Отцем і звати.
— А де ж живе твій Отець?
— Там, де і твій живе! — І Аврам підносить палець вгору, показуючи на небо.
— Молодець удався, що й казати! — посміхається хазяїн і знову питає:
— А другого батька в тебе немає?
— Нема.
— А мати?
— Хіба треба?
Сміється, за боки береться хазяїн, а хлопець питає:
— Я можу іти?
— Зараз, зараз! — одповідає господар, розстаючи од утіхи: — А звідки ти прийшов, такий розумний?
— З села.
— А як зветься те село? Де воно?
Цього хлопець не знає.
— А далеко звідси?
Далеко. Він ішов, і йшов, і йшов...
І юнак стільки разів повторює слово: "йшов", що вже й язик в нього заплітається, і тоді він кінчає: "і ще йшов!"
— Скільки днів і скільки ночей?
Він не рахував.
Надумався господар спитати:
— А молитися ти вмієш?
Молитись?! Хазяїн повинен був пояснити йому, що то значить: "молитись". Аж по дев'яти мірах хазяїнової мови, догадався хлопець, що "молитися", то значить: розмовляти в Отцем.
— Атож, атож! — ствержує хазяїн, і йому здається, що в нього, в середині все перевертається од сміху.
Юнак знає молитву: "Вважай, Ізраелю!".
— А хто навчив тебе?
І юнак оповідає, що коли він ішов до містечка лісом, зустрів він одного дуже старого чоловіка. І той чоловік сказав йому, хто його Батько, і навчив з ним розмовляти, а саме говорити: "Вважай, Ізраелю!.." І хоча він не розуміє, що то говорить він Отцеві, але той дід запевнив його, що Отець ці слова розуміє, і вони подають йому втіху.
— А коли ж ти говориш з Отцем?
— Двічі на день.
І при тому він грає.
— Ти граєш? На чому?
— А на чому трапиться.
На селі він грав на травинках, на аїрі; потім його навчили робити сопілки, і він грав на сопілці... В містечку йому подаровано череп'яного свищика, так він на ньому свистить.
— Ну, а коли б тобі, наприклад, подарували скрипку?
Очі Аврама поломеніють: Ах, як би він бажав мати скрипку, таку, як у містечкових музик, а надто оту велику скрипку, що її носять на ремінному пасі. Ах, як би він грав!
— Стривай лишень,— все жартує господар-слідчий,— може, тобі й куплять такий струмент. Тільки покажи ти раніш, що ти умієш.
Хлопець виймає з пазухи череп'яного свищика й свистить.
І як він свистить, на піднебессі починається якесь метушіння, пташки злітаються зграями, шугають довкола, в вишині, а юнак, поглядаючи вгору, посміхається їм. Далі знову ховає свого свищика. Господар проте голови не підіймав і всього того не бачив. Але на свист виходять з дому господиня, за нею служниця; до вікон наближаються дві молоді пари; всі виглядають. Хочеться господарові показати своє уміння розпитувати, і він знову говорить до хлопця:
— А чим ти жив у лісі?
Він жив грибами. А так принаймі знається на грибах!
— А раніш, на селі?
— Тим, що люде давали.
— Хто давав?
— Селяне, селянки, навіть піп і шинкар.
— Що ж вони тобі давали?
І хазяїн затаїв віддих. От тут, як шило з мішка, виявиться неправовірність хлопця.
А хлопець наївно одповідає, що давали всього: і капусти, і борщу, і м'яса, і хліба, але він їв самий хліб, решту він брав і розкидав пташкам.
— А чому ж самий хліб?
Так. Він любить самий лише хліб, нічого иншого він не любить.
Про те, що він їсть, його спитав і дід у лісі. І коли він сказав, що він їсть самий хліб, той дід сказав, що любить його за те. І він нагородив його, навчив розмовляти з Отцем, і діда того він так любить, так любить. І так поважно читає він: "Вважай, Ізраелю!" тому, що так велів йому дід...
А хазяїн все веде свій допит:
— А коли б той дід наказав тобі красти?
Він би крав!
— А грабувати?
Він би грабував. Але він ніколи не накаже такого. Він добрий, той дід...
— Але все-таки, коли б дід наказав тобі вбити людину?
Він убив би.
— І ти б не побоявся свого Пана-Отця?
— А чого ж я маю Його боятися?
— Він може покарати.
І в перший раз лице юнака усміхнулося.
— Жартуєте: Отець не карає.
На той час покликано до передвечірньої молитви. Хазяїн пішов до школи, щоб у перерві між передвечірньою й вечірньою молитвою розказати, як розумно допитував він юнака.
Ця розмова, мабуть, довго була б для містечка подією, коли б не инша пригода...
Містечкова громада мала свого оркестра: дві скрипки, флейта, кларнет, тулумбаси, а до всього того, як водиться, контрабас. Бідний оркестр, грає на жидівських заручинах та весіллях, збирає копійки в Пурим і Хануку; а часом, як усі инші оркестри розібрані, його запрошують грати на балі до дрібних панків. Особливої премудрості музики не виявляють.
І от сталася така пригода. Зимового досвітку однієї п'ятниці вертається оркестр з панського балю. Всі йдуть веселими ногами; випили мало не натщесерце, а як християнської страви їсти не можна, то закусували самим хлібом. Ідуть всі на різно, наспівують, кричать, сперечаються. Контрабас, що несе найтяжчого струмента, волочиться позад усіх, ледве виволікає ноги з глибокого снігу — він уже старий і слабосилий. Як не кричить він, як не просить, як не благає, щоб не бігли од нього, ніхто не слухає. Весь натовп бреде нароздріб, жартують, перекидаються лайливими словами: ніяк не можуть розділитися грішми. До того ж, сказано вже, усі не зовсім тверезі... А тим часом розгулялася негода; повіяло снігом... Люде наддали ходу; вітер протверезив їм голови — вони побігли. Добравшися до містечка, всяк поспішав до своєї оселі, упав до ліжка і заснув, як мертвий. Але довго спати не довелось: бас не прийшов до дому. Метнулася його жінка по музиках, голосить, тягне з постелі: де чоловік, де мій чоловік?!
П'яні від вина, приголомшені сном, музики доходять до свідомости, догадуються, в чім справа; жах розбирає їх — побігли шукати баса; а тут ні дороги, ні стежини — всюди білий рівний-рівний саван — свіжий невинний сніг. Як тут знайти, де лежить бас.
Так і вернулись ні з чим. Одна тільки надія, що, може, бас догадався і потрапив до якогось фільварка.
Минає день і ще день. Мороз подався, сніг напіврозстав; і от у п'ятницю, саме як люде йдуть до лазні, поїхали до містечка і спинилися на базарі селянські сані, на санях замерзлий бас. Небіжчика зразу ж обмили і поховали до вечора, ледве управились до суботи... боялись, що дізнаються і різатимуть.