І він спокійно дивиться, як одчиняють останню шухляду останнього комода і витягають звідти мішки з золотом і сріблом, мішки з камінням дорогим та дорогим начинням — і мовчить...
А може, він зовсім одрікається од свого добра, щоб не було гріха грабіжникам?
Але раптом, коли злодії добрались до останньої схованки і витягли звідти маленький мішечок, останній, найпотаємніший, він забувається, тремтить, його очі поломеніють, рука простягається, щоб оборонити. І хоче він крикнути:
— Не займайте!
Але замісць крику бризкає червоний промінь крови — ніж зробив своє...
Це кров серця, і окропляє вона мішок!
Він падає. І хутко розбійники рвуть мішок — отут-то буде щонайкраще, щонайцінніше.
Але вони тяжко помиляються; задармо пролили вони кров: не срібло і не золото, не дороге каміння лежало в мішку — нічого такого, що дорогим та цінним уважається на цім світі!
Там було трохи пороху, пороху з святої землі для могили... От що хотів урятувати багач од чужих рук і очей і що окропив своєю він кров'ю...
Вхопила душа скривавлену грудку святої землі і з нею явилась перед небесною брамою.
І перший дар було прийнято.
III. Другий дарунок
— Пам'ятай,— крикнув у слід янгол, зачиняючи за душею браму,— ще два дарунки.
— Бог допоможе,— з надією мислить душа і з радістю кидається вниз.
Але радість її згодом потьмарилась. І знову минають літа за літами, і нема незвичайних діл. І знову посідають її смутні думки.
— Живою криницею вибився світ з Господньої волі і тече, і тече все далі в віках. І що далі тече, тим більше землі й пороху вбирає в себе. Все мутнішою й бруднішою стає вона; менше дарунків знаходиться в ній для неба. Дрібнішають люде, дрібнішають добрі вчинки, непоказніші стають гріхи: діл та вчинків і оком не вхопиш.
"Коли б Господь,— думає вона далі,— звелів одразу зважити добрі вчинки й гріхи всього світу, то й тоді стрілка на терезах ледве закачалась би, ледве-ледве затремтіла б. І світ так само не може — ні вгору, ні вниз... І він блукає межи ясним небом і темною безоднею... і оборонець з винуватцем вічно боролися б, як боряться тут світ і темрява, тепло і холод, життя і смерть.
Дрижить світ і хитається, і не може ні знятися вгору, ні впасти додолу, і тому вік будуть весілля й розлуки, родини і похорон, банкети і поминки, любов і ненависть... вічно... вічно..."
Раптом почулися звуки сурем і тулумбасів...
Глянула душа вниз — німецьке місто (розуміється, середньовічне); різнокольорові дахи з заланами оточують плацу перед магістратом і різноманітною, перисто-одягненою юрмою гуде весь майдан; повно голів по вікнах; люде лежать скрізь на дахах, дехто забрався верхи на балки з-під покрівлі й балкони, виповнені людьми...
Перед будуком магістрату стоїть стіл, вкритий зеленим сукном з золотими китицями й бахромою. За столом сидять члени магістрату — райці — в оксамитових убраннях, з золотими застібками, в соболевих шапках і білими перами на брилянтових запонах, і на почесному місці сидить сам бургомистр. Орел витає над його головою. Остронь — зв'язана жидівська дівчина; поблизу десять слуг ледве стримують дикого коня. Бургомистр встав і, тримаючи в руках вирок обвинуваченої жидівської дівчини, звертається до люду:
— Ось ця жидівка, ця жидівська дівчина, вчинила тяжкий злочин; такий великий злочин, що сам Господь, як не велике його милосердя, не міг би їй простити.
Вона вибралася тайком з гетто і пройшлася в останнє наше велике свято по наших чистих вулицях...
Безсоромними своїми очима заплямувала наш святий похід і зганьбила святі наші образи, що їх несли ми з побожними співами і звуком сурем по вулицях.
Своїми проклятими ушима вона набралася співів наших невинних білоубраних дітей і брязкіт святих тулумбасів. І хто знає? — може, нечистий, нечистий диявол, взявши на себе образ жидівської дівчини, дочки проклятого рабина, діткнувся нашої святині і опоганив її!
Чого бажав він, диявол, в цім прекраснім образі? Бо ж не можна перечити: вродлива вона, вродлива, як тільки може бути диявол. Погляньте тільки на її зухвало-промінні очі з-під лагідно спущених повіків... Погляньте на алебастрове обличчя, що за довге сидіння в острозі тільки поблідло, але не потьмарилось. Погляньте на її пальці, її тонкі довгі пальці на руках — сонце світить крізь них!.. От чого бажав диявол. Він хотів одтягти душу од побожного екстазу під час походу... І йому пощастило!.. Погляньте, яка ж красуня! — скрикнув лицарь, син однієї з найшляхетніших наших родин... Цього було вже занадто. Вояки з списами завважили й схопили її. Він навіть не пробував опиратись, цей диявол. Та й як же: вони були чисті, омиті з гріхів, і він не мав влади над ними...
І от до якої кари присудили ми диявола в образі жидівської дівчини. Ми ухвалили:
Прив'язати її за волосся, за її довгі диявольські коси до хвоста ось цього дикого коня...
Нехай біжить кінь і тягне її по вулицях, якими ступала її нога, всупереч нашому святому закону...
Нехай кров її обризкає й омиє те каміння, яке запоганила вона своїми ногами!..
Дикі вигуки радощів вирвалися з усіх уст довкола. Коли ж хвиля радости впала, тоді спитали засуджену на смерть: чи немає в неї якого останнього бажання?
— Єсть,— одповідає вона спокійно,— кілька булавок прошу я!
— Вона збожеволіла од жаху! — думають члени магістрату.
— Ні,— з холодним спокоєм одповідає вона.— Це й єсть остання моя воля й бажання.
Волю її було виконано.
— Тепер,— наказує голова суду,— в'яжіте її!..
Підходять вояки з списами і тремтячими руками прив'язують довгі коси рабинової дочки до хвоста дикого коня, якого ледве-ледве могли втримати.
— Розступися! — наказує голова суду юрбі на майдані. Починається метушня. Люд розступається, тулиться до стін. І всі підводять руки, в кого — батіг, в кого — лозина, в кого — хустка, всі лагодяться гнати дикого коня; у всіх затаєне дихання, горять обличчя, очі блищать.
І серед метушні ніхто не помічає, як засуджена помалу нахиляється і приколює край своєї одежі до ніг, глибоко-глибоко всажуючи шпильки в тіло — щоб не оголилося воно, коли кінь потягне її по вулицях...
Помітила це тільки мандрівниця-душа.
— Пустіть коня! — дав наказ голова суду. І слуги одскочили од коня. І враз вирвався він. І враз вирвався з ним крик із усіх уст. Миготять, свистять в повітрі нагайки, лози й хустки, і дико — переляканий мчить кінь по базару, по вулицях, провулках, геть, геть із міста.