Заспіваймо ж Господові на гуслях! Озброймося узгодженістю супроти проклятого язика, ворога божественної нашої людини. А може, принаймні в нашій компанії, виженемо цього нечистого духа.
СИМФОНІЯ 50,
ТОБТО ПОГОДЖЕННЯ СВЯЩЕННИХ
СЛІВ ІЗ ТАКИМ ВІРШЕМ:
"Він сказав: "Пильнувати я буду дороги свої, щоб своїм язиком не грішити..."51.
Розмова: Памво, Антон, Лука та інші.
Лука. Продовжуй же притчу свою, Памво!
Памво. Нарешті ті два невільники прийшли до великих гір. Вони за своє звільнення дякували Богові. Але голод і туга за вітчизною мучила їх. Коли затих вітер, почули вони шум вод і підійшли до джерела. Старший із них, відпочивши трохи, обдивився місця довкола цього багатого джерела, що витікало із жахливих азіатських гір.
"Звичайно, — говорить, — недалеко тут люди десь живуть".
"Не знаю, хто б міг поселитися у цих страшних пустелях, — сказав молодий, — принаймні було б видно якийсь слід до джерела".
"Так, поблизу його на камінні не видно, —мовив старий. — Але в дальній околиці примітив я слід вельми схожий на людський".
Трохи загаявшися, піднялися вузенькою стежкою по кручах. Вона їх привела до кам'яної печери із таким написом: "Скарб світла, гріб життя, двері блаженства".
"Не знаю, який дух вабить мене в темний цей вертеп, — каже старий. — Чи помру, чи живий буду. Ходи за мною".
Слідуючи керівництву духа, пішли обоє всередину. Молодий не міг більше стерпіти глибокої тьми.
"Ах, куди йдемо?"
"Потерпи! Здається, чую людський голос".
І справді, стало чутно шум людей, які веселяться.
Наблизившись до дверей, почали стукати. Через шум нешвидко їм відчинили. Зайшли до просторої зали, освітленої лампадами. Тут їх прийняли як родичів, зробили учасниками бенкету. А жило там кілька землеробів із родинами.
Відпочивши кілька днів у цих людинолюбних простаків, котрі шість днів святкували народження свого пана, спитали мандрівники у Конона, котрий був поміж них головою, як далеко живе їхній пан.
"Він нас усім тим, що до веселості належить, наділяє, — сказав Конон, — одначе ми до нього в дім ніколи не ходимо, окрім наших пастухів, котрі йому вірніші за інших. Вони від нас носять йому поклони. Коли бажаєте, можете до нього піти. Він дивиться не на обличчя, а на серце. Вам назад повертатися не можна. Он двері! Вам не страшний буде шлях темного вертепу при смолоскипі. Господь із вами! Ходіть!"
Сьомого дня при вході своєму в печеру, 1771 року опівночі, вступили чужоземці у путь Господню. На світанку почули хор, котрий співав: "Смертю смерть переміг..."
Після співу раптом відчинилися двері. Зайшли в палац, ранковим світлом освітлений...
Лука. Досить! Заспіваймо Богу Яковому нині! Починай співати твій псалом і веди хор, Памво! А ми за тобою, наскільки можливо.
ХОР
Памво. "Він сказав: "Пильнувати я буду дороги свої..."
Лука. Здається, з цим віршем згідний цей: "Я сказав; "Зберегти закон твій..."52 Звідси видно, що Давидові дороги, які він має намір зберегти, і закон Божий — все це одне. Отже, другий вірш витлумачує перший.
Антон. Трохи є сумніву в тому, що Давид назвав своїм те, що Боже є, а не його.
Квадрат. Чому ж Давиду закону Божого не назвати своєю дорогою? Він-бо, шлях нечестивих залишивши, засвоїв і усиновив собі путь Божу.
Антон. Не перечу. Однак ліпше, коли б третій вірш розв'язав сумнів, щоб тверде було в трьох тонах погодження.
Лука. Чого ж сумніватися? Адже Давид і Бога своїм називає: "Частина моя ти є. Господи, ти мій, а закон твій є мій же"53. Він сказав: "Пильнувати я буду дороги свої..." — це те саме, що "Я сказав: "Зберегти закон твій.. ."Але для твого задоволення додам тобі і третій: "Путі мої я виповів, і почув він мене"54.
Антон. Я і цим незадоволений. Цей вірш пояснюється таким: "Я сказав: "Виповів на себе беззаконня моє Господові"55. Отже, "путі свої виповів", тобто беззаконня своє, а не закон Божий. "І почув він мене", тобто: "І ти відпустив нечестя серця мого". Ці двоє в усьому поміж себе схожі. І як початок початком, так і кінець кінцем другого відкривається. Отже, трохи різняться ці два вірші: "Пильную я дороги свої", і "Зберегти закон твій". Коли б я сказав: "Пильную я дороги твої", то тоді була б досконаліша симфонія з таким: "Зберегти закон твій".
Квадрат. Як же тепер бути? Слухай, Памво! Завів ти нас у безвихідь. Ти ж сам і виведи.
Памво. Знаю. Маєте сумнів, що Давид як закон Божий називає "дорогою своєю", так і беззаконня називає своїм-таки. Не дивуйтеся. Одна наша для всіх є дорога, що веде у вічність, але дві в собі частини і два боки, начебто дві дороги, має: праву та ліву. Частина Господня веде нас до нього, а лівий бік — у тління. Цим боком Давид раніше йшов, але, роздивившись оману, каже: "Путі свої виповів і ти" та інше. Потім, вибравши добру частину, каже: "Пильнувати я буду дороги свої", отже, стану берегти цю добру частину, щоб мене мій язик не відвів від неї у тління. "Спокуси мене, Боже, і пізнаєш серце моє, а коли є шлях беззаконня в мені, тоді настав мене на путь вічний".
Друг. Люб'язні друзі! Ви непогано на Давидову арфу забренькали і, мені здається, не порушили музики. Але згубили найпотрібніше, а саме: "Я сказав..."
Антон. Це, здається, кожен розуміє.
Друг. А мені ввижається, що начебто нема труднішого.
Антон. Звісно, ти жартуєш.
Друг. Аж ніяк! Святе Письмо подібне до ріки чи моря. Часто в тому місці глибина й самим ангельським очам ховається недоглядна, де зовні виглядає погано й просто. Зазначте, що Давид у багатьох місцях говорить "сказав", а після того вельми важливе йде, наприклад: "Сказав: "Нині почав..." тощо. "Сказав: "Потім народжується збереження закону". "Рече безумний у серці своїм"; в той-таки час іде розтління всіх починань. "Сказав: "Ти є Бог мій". Бачите, що мова є сім'ям та джерелом усьому добру та злу, а ви цю голову згубили. А ці добрі речі просить він у Бога ж. "Скажи душі моїй: "Спасіння твоє я є". "Господи, вуста мої відкрий.. ."А як послав слово своє і зцілив, тоді Давид усій будові своїй поклав основу. Як же ти, Антоне, кажеш, що кожен це розуміє? Чи тямиш ти, що таке є мова?
Антон. Принаймні бачу людські вуста.
Друг. Бог знає... "Приступить людина , і серце глибоко". Як же можеш бачити?