В цім випадку "культура" ніби справді попереджує "політику", бо політичну кристалізацію Козацтва не можна собі уявити без утворених на західній зразок колегіюмів в Острозі (1580), у Львові (біля 1590), врешті в Києві (1615). Сюди саме гетьман Сагайдачний переносить — по стількох роках бездержавного існування — свій осідок, як осередку не лише культурного, а й культурно-політичного (1620), властиво, як до відновленої столиці.
Ці культурні етапи Острог-Львів-Київ, зв'язані з постанням міщанських на "магдебурзькім праві" опертих братств, найбільш характеризують підготову і визрівання нової провідної верстви України і найвираз-ніш показують нам історичну лябораторію, в якій сформувалося Козацтво до рівня тих завдань, що перед ним поставила історія. Ці культурні осередки, що пізніше виформували — за великого митрополита Петра Могили (1596-1647) — згодом таку славну Києво-Могилянську школу (академію) і відновили Київ, як культурний центр Батьківщини, — вони, властиво, приготували (а почасти й зродили) дійових осіб доби Барокко. Ці осередки стали школою, де нація сформувала й вишколила свій інтелект.
Не можна собі уявити бурхливо-динамічної, блискучої, славної, хоч вкінці й трагічної Хмельниччини — без цих шкільних осередків, без величезної суспільно-національної праці зв'язаних з тими осередками Братств, без періодичних, вперто повторюваних козацьких повстань до-Хмельниччини (К. Косинського — 1591 р., С. Наливайка — 1594, 96 рр., М. Дорошенка — 1624 р., Т. Трясила — 1630 р" П. Павлюка — 1637 р. і інших, не рахуючи в міжчасі відбутих одчайдушних походів чорноморських — 1602 р., 1614 р., 1616 р.), повстань, що пішли під гаслом "віри і нації руської".
Наша бо "козаччина", мцмо ніби лише військового сенсу своєї назви і всупереч фальшуванням чужих чи ворожих історіографій, мала характер значно ширший за лише мілітарний. Вже стосунково рання Січ Запорозька мала аналогії з лицарсько-чернечим орденом, і цей її характер виразно плекав і поглиблював провід Війська Запорозького, незалежно від того, чи Січ' була лише Військовою Академією Нації і кадрами та арсеналом її армії, чи розросталася до розмірів своєрідної (і пізніше досить зловісної) "республіки", своєрідної Спарти в системі Руси-України.
Викристалізуване — а це яскраво виступило в Хмельниччині — Козацтво було соціяльним станом, що виконував обов'язки провідної верстви нації, станом аристократичним не лише "меча", а й "плуга", вживаючи влучного окреслення В. Липинського і розуміючи під словом "плуг" поняття культури в найбільш державнотворчім значенні цього поняття. "Острог" і "Хортиця" були бігунами в процесі творення того стану. Острозька біблія (1581) і закурений порохом мушкет недавнього "низовця" — це могло б бути гербом тієї вікопомної доби на переломі XVI-XVII ст.
Козацтво не було "варязтвом" Княжої доби. Воно було органічно зв'язане з тілом нації, воно чуло під собою грунт Батьківщини. Козацтво обіймало всіх "ліпших людей" — чи то був нащадок князівського або боярського роду, чи то був повноправний "шляхтич Речі Посполитої", чи відважніший міщанин, чи не-довчений богослов, чи врешті "посполитий" селянин. Козацтво — це було максимальне націотворче напруження цілого народу, цілої Батьківщини. Це була тотальна мобілізація всіх її духових і матеріяльних, моральних і соціяльних, культурних і політичних ресурсів.
Так само, як Січ здолала створити на території чужої держави — мілітарну республіку, так суспільство здолало — школами, братствами і безупинною боротьбою — створити "державу в державі", "Руську Річ Посполиту" (як дослівно скаржиться польський хроніст), в умовинах-чужої й ворожої держави, в такім щільнім ворожім оточенні, як, напр., у Львові.
Русь (у Львові XVI ст., де "було мало русинів, але багато Руси" — Е. М.) установляла собі консулів і проконсулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі рідприсягала, сама собі свої суди і кари установляла, тих, що для чужинців працювали, за проклятих мала, до церемоній церковних не допускала й плювала на них.
Так плястично уняти найістотніше в тодішнім процесі міг тільки чужинець. Скупі, на жаль, уривки наших історичних документів вповні підтверджують ворожою рукою накреслений образ.
Певно, міряючи історичним мірилом, час властивого формування козацької еліти був закороткий, щоб цей органічний процес кристалізації нової провідної верстви в новій Державі був вповні закінчений. Коли ми візьмемо, з одного боку, такого представника тієї еліти, як магнатського роду Юрія Немирича, вихованця Оксфорду й Парижу*), а з другого, такого, наприклад, полковника Гладкого, що, як занотував шведський дипломатичний агент 26.11.1651 p., мав (напідпитку) говорити: "Еу, Chmielnicky... du wirst nimmer Koenig werden, sondern wie du an itzo bist, sein und verblieben unser Bruder und Towarisz" (див. у В. Липинського — "Z dziejow Ukrainy", або в "Україна на переломі"). Зрештою, цей Матвій Гладкий, полков*) Ю. Немнрич був шанований в європейськім науковім світі як автор творів, Discursus de bello moscovito та Periphrasis et paraphrasis Panopliae christianorum, належав до "модних" тоді аріян (див. у В. Липинського).
ник миргородський, був р. 1652 покараний Гетьманом на горло.
Ідею Хмельницького — авторитарну, дідичну (не "елекційну" на польський зразок) владу — сприймала та еліта — під залізною рукою геніяльного Гетьмана — ніби одностайно. Але вже в часі передсмертної хвороби Гетьмана — та еліта виразно кололася ідеологічно щодо форми і самої доктрини козацької дер-жавности.
Смерть Хмельницького (що мав всього 62 роки) була найтрагічнішою подією доби. Вона прийшла в момент остаточної війни з Польщею та фіналізація договору з Карлом X Густавом шведським, договору, що був би автоматично перекреслив т. зв. Переяславську умову, а тим самим в зародку знищив би зловорожу й згубну напотім Переяславську легенду. По кривавих судорогах Руїни на державно ще не озбро-ну Батьківщину налягла фатальною силою напучняві-ла татарщиною Москва і, мимо величезних і много-літніх зусиль мудрого Мазепи, страшною вагою причавила недовершену Націю Українську на довгі століття.