Наречена

Сторінка 4 з 6

Антон Чехов

Увійшла Надя в дім сердита, недужа, думаючи про те, що увесь вечір будуть гості, що треба розважати їх, посміхатися, слухати скрипку, слухати всілякі нісенітниці й говорити тільки про весілля. Бабуся, поважна, пишна в своїй шовковій сукні, гордовита, якою вона завжди здавалася при гостях, сиділа біля самовара. Ввійшов отець Андрій з своєю хитрою посмішкою.

— Маю приємність і благодатну втіху бачити вас в доброму здоров'ї,— сказав він бабусі, і важко було зрозуміти, чи жартує він, чи говорить серйозно.

IV

Вітер стукав у вікна, в покрівлю; чувся свист, і в печі домовик жалібно й сумовито наспівував свою пісеньку. Була перша година ночі. В домі всі вже полягали, але ніхто не спав, і Наді все ввижалося, що внизу грають на скрипці. Почувся різкий гуркіт, мабуть, зірвалася віконниця. За хвилину ввійшла Ніна Іванівна в самій сорочці, з свічкою.

— Що це загуркотіло, Надю? — спитала вона.

Мати, з волоссям, заплетеним в одну косу, з боязкою посмішкою, цієї бурхливої ночі здавалася старішою, не такою вродливою, меншою на зріст. Наді пригадалося, як ще недавно вона вважала свою матір незвичайною і з гордістю слухала слова, які вона говорила; а тепер ніяк не могла згадати цих слів; все, що згадувалося, було таким н е в и р а з н и м, н е п о т р і б н и м.

У пічці пролупав спів кількох басів і навіть почулося: "А-ах, бо-о-же мій!" Надя сіла в ліжку і раптом схопила себе міцно за волосся і заридала.

— Мамо, мамо,— проговорила вона,— рідна моя, коли б ти знала, що зі мною діється! Прошу тебе, благаю, дозволь мені поїхати! Благаю!

— Куди? — спитала Ніна Іванівна, не розуміючи, і сіла на ліжко.— Куди поїхати?

Надя довго плакала й не могла вимовити ані слова.

— Дозволь мені поїхати з міста! — сказала вона нарешті.— Весілля не повинно бути і не буде,— зрозумій! Я не люблю цієї людини... І говорити про неї не .можу.

— Ні, рідна моя, ні,— заговорила Ніна Іванівна швидко, страшенно злякавшись. — Ти заспокойся,— це у тебе від поганого настрою. Це минеться. Це буває. Мабуть, ти посварилася з Андрієм: але милі посваряться — краще помиряться.

— Ну, іди, мамо, іди! — заридала Надя.

— Так,— сказала Ніна Іванівна, помовчавши.— Чи давно ти була дитиною, дівчинкою, а тепер уже наречена. В природі безперервний обмін речовин. І не помітиш, як сама станеш матір'ю і старенькою, і буде в тебе така ж непокірлива дочка, як у мене.

— Люба, добра моя, ти ж розумна, ти нещаслива,— сказала Надя,— ти дуже нещаслива,— навіщо ж ти говориш пошлості? Бога ради, навіщо?

Ніна Іванівна хотіла щось сказати, але не могла вимовити й слова, схлипнула й пішла до себе. Баси знову загули в пічці, стало раптом страшно. Надя схопилася з ліжка й швидко пішла до матері. Ніна Іванівна, заплакана, лежала в постелі, вкрившись голубою ковдрою, і тримала в руках книгу.

— Мамо, вислухай мене! — промовила Надя.— Благаю тебе, вдумайся й зрозумій! Ти тільки зрозумій, до якої міри дрібне й принизливе наше життя. У мене відкрилися очі, я тенор все бачу. І що таке твій Андрій Андрійович? Він же не розумний, мамо! Господи боже мій! Зрозумій, мамо, він дурний!

Ніна Іванівна рвучко сіла.

— Ти і твоя бабка мучите мене! — сказала вона, схлипнувши.— Я жити хочу! Жити! — повторила вона і разів зо два вдарила кулачком по грудях.— Дайте ж мені свободу! Я ще молода, я жити хочу, а ви мене Старою зробили!..

Вона гірко заплакала, лягла й скрутилась під ковдрою калачиком, і здалася такою маленькою, жалюгідною, дурненькою. Надя пішла до себе, одяглася і, сівши біля вікна, стала очікувати ранку. Вона всю піч сиділа й думала, а хтось знадвору все стукав у віконницю і насвистував.

Вранці бабуся жалілася, що в саду вночі вітром позбивало всі яблука й зламало одну стару сливу. Було сіро, тьмяно, безвідрадно, хоч вогонь засвітлюй; всі жалілися на холод, і дощ стукотів у вікна. Після чаю Надя ввійшла до Саші і, не сказавши ані слова, стала на коліна в кутку біля крісла й затулила обличчя руками.

— Що? — спитав Саша.

— Не можу...— промовила вона.— Як я могла жити тут раніше, не розумію, не можу збагнути! Жениха я зневажаю, себе зневажаю, зневажаю все це бездіяльне, безглузде життя.

— Ну, ну...— проговорив Саша, не розуміючи ще, в чім річ.— Це нічого... Це добре.

— Це життя остогидло мені,— продовжувала Надя,— я не стерплю тут і жодного дня. Завтра ж я поїду звідси. Візьміть мене з собою, бога ради!

Саша хвилину дивився на неї з подивом; нарешті він зрозумів і зрадів, мов дитина. Він змахнув руками й став притоптувати туфлями, ніби танцюючи з радощів.

— Чудово! — казав він, потираючи руки.— Боже, як це хороше!

А вона дивилася на нього, не моргаючи, великими, закоханими очима, мов зачарована, сподіваючись, що він негайно ж скаже їй що-небудь значне, безмежне своєю важливістю;— він ще нічого не сказав їй, але вже їй здавалось, що перед нею відкривається щось нове й широке, чого вона раніше не знала, і вже вона дивилася на нього, сповнена сподівань, готова на все, хоч би й на смерть.

— Завтра я їду,— сказав він, подумавши,— і ви поїдете на вокзал проводжати мене... Ваш багаж я заберу в свій чемодан, і квиток вам візьму; а під час третього дзвінка ви ввійдете у вагон,— ми й поїдемо. Проведете мене до Москви, а там ви самі поїдете до Петербурга. Паспорт у вас є?

— Є.

— Клянусь вам, ви не пошкодуєте і не розкаєтесь,— сказав Саша з захопленням.— Поїдете, будете вчитися, а там нехай вас носить доля. Коли перевернете ваше життя, то все зміниться. Головне, перевернути життя, а все інше не потрібне. Отже, значить, завтра поїдемо?

— О так! Бога ради!

Наді здавалося, що вона дуже схвильована, що на душі у неї тяжко, як ніколи, що тепер аж до від'їзду доведеться страждати й болісно думати; та тільки-но вона прийшла до себе нагору й прилягла на ліжко, як одразу ж заснула й спала міцно, з заплаканим обличчям, з усмішкою, аж до вечора.

V

Послали по візника. Надя, вже в капелюшку й пальті, пішла нагору, щоб іще раз поглянути на матір, на все своє; вона постояла в своїй кімнаті біля постелі, ще теплої, оглянула все, потім пішла тихо до матері. Ніна Іванівна спала. В кімнаті було тихо. Надя поцілувала матір і поправила їй волосся, постояла хвилини зо дві... Потім, не поспішаючи, повернулась униз.