Усі кричали: "Браво! Браво!" А Гемуль сказав зі щирим захопленням:
– Дуже й дуже вам дякую!
– Нема за що! – відказала Мюмля. – Я не могла стриматися, щоб не піти в танок. Але вам треба було приєднатися до мене!
Встала зі свого місця Чепуруля.
– "Не можу стриматися" і "треба зробити" – цілком різні поняття. Не думаю, що вони поєднуються…
Усі схопилися за свої келишки, сподіваючись, що зараз Чепуруля проголосить тост. Коли ж цього не сталося, залунали вигуки з проханням іще пограти. Однак Дядькові-панькові стало уже нецікаво, він скручував у лапах серветку, і та ставала дедалі меншою й твердішою. "Найімовірніше, пращур образився, – міркував він. – Почесного гостя слід зустріти й супроводити на свято, як це було звичаєм колись у світі. Вони повелися дуже неґречно!"
Раптом Дядько-панько підвівся й погупав кулаком по столу.
– Ми повелися дуже негарно, – заявив він. – Почали свято без почесного гостя, не допомогли йому навіть зійти униз сходами. Ви народилися надто пізно й нічого не знаєте про правила добропристойності. Ви не бачили жодної шаради у своєму житті! Що ж це за святкова програма без шарад, я вас запитую! Чи ви чуєте, що я вам кажу? Програма вечірки має продемонструвати все те найліпше, чим кожен володіє, а я продемонструю вам свого друга – пращура. Він не втомився. У нього не болять ноги! Але він сердитий!
Доки промовляв Дядько-панько, Чепуруля встигла непомітно подати гарячі канапки з сиром. Дядько-панько проводжав поглядом кожну канапку, бачив, як вони лягали на тарілки. Він щораз підвищував голос, аж врешті рявкнув:
– Ти мені заважаєш!
– О, вибач! – знітилася Чепуруля. – Але ж доки вони теплі… Я щойно витягнула їх з печі.
– Та беріть уже, беріть свої канапки, – нетерпляче забуркотів Дядько-панько. – Тільки тримайте їх за спиною, щоб пращур не образився ще більше. І підніміть ваші келихи, вип'ємо на його честь!
Чепуруля піднесла у лапці паперового ліхтарика, а Дядько-панько відчинив одежну шафу і низько нагнувся. Пращур зробив те ж саме.
– Я зовсім не маю наміру їх тобі відрекомендовувати, – мовив Дядько-панько. – Все одно ти відразу забудеш їхні імена, та це не так вже й важливо.
Він простягнув лапку з келихом, скло дзенькнуло до скла, коли вони цокнулися з пращуром.
– Нічого не розумію! – спантеличено вигукнув Гемуль.
Мюмля копнула його по нозі.
– Ви також повинні цокнутися з ним, – сказав Дядько-панько, відступаючи убік. – Ой, куди ж він подівся?
– Ми занадто молоді, щоб дозволити собі таке панібратство з пращуром, – швиденько заторохтіла Чепуруля. – Ану ж він розсердиться…
– Ліпше гукнемо "Многая літа!" на його честь, – запропонував Гемуль. – Раз-два-три! Многая літа! Многая літа! Многая літа!
Коли усі повернулися до кухні, Дядько-панько повернувся до Чепурулі й в'їдливо зауважив:
– Не така вже й ти молода…
– Так-так, – неуважно відказала вона, принюхуючись. – Який затхлий запах, бридкий сморід тліну. Чепуруля глянула на мудрика Лавку, а той відвів погляд і подумав: "Електрика".
Приємно було знову повернутися до теплої кухні.
– А тепер я хотів би подивитися на фокуси, – заявив Дядько-панько. – Хто з вас зумів би дістати кролика з мого капелюха?
– Ні, – з гідністю заперечила Чепуруля. – Тепер моя черга.
– Я знаю, що зараз буде, – озвалася Мюмля. – Вона розповість свою жахливу історію про те, як нас тут усіх за чергою зжере страшне страховисько…
– Зараз ви побачите театр-тіней, – незворушно оголосила Чепуруля. Вона стала спиною до кухонної плити, а обличчям до публіки: – Вистава називається "Повернення".
Вона почепила простирадло на жердину під стелю, на якій сушили круглий фінський хліб з дірочкою посередині, позад простирадла поставила на дров'яну скриню гасову лампу, а потім один по одному погасила усі ліхтарики.
– А коли знову спалахне світло, нікого з нас уже не залишиться – усіх з'їдять, – буркнула собі під ніс Мюмля.
Гемуль цитьнув на неї. Чепуруля зникла за яскраво освітленим великим білим простирадлом. Гості, сповнені напруженого очікування, не зводили очей з екрану, тихенько заграла Нюхмумрикова гармонія.
Ось темна тінь, чорний силует, промайнув на білому тлі – то був човен. На носі човна сиділа якась малесенька крихітка з волоссячком, укладеним на потилиці цибулькою.
"Та це ж Мю, – подумала Мюмля. – Як схожа! Дуже гарно зроблено…"
Човен поволі поплив далі просторами простирадла, немов морем. Ще жоден човен не плив морем так плавно й невимушено, а в ньому сиділа вся родина мумі-тролів: Мумі-троль і його Мама зі своєю неодмінною торбинкою, опертою до поруччя палуби, і Мумі-тато в капелюсі, він стернував, сидячи на кормі. Родина пливла додому. (Щоправда, стерно не дуже вдалося намалювати).
Мудрик Лавка дивився лише на Маму. Він мав достатньо часу, щоб роздивитися кожну деталь, чорні тіні враз заяскріли барвами, силуети немов зарухалися, а музика Нюхмумрика звучала так ненав'язливо, що про неї згадали щойно тоді, як гармонія змовкла. Родина повернулася додому.
– То була справжня вистава тіней, – тихенько мовив сам до себе Дядько-панько. Я бачив чимало таких вистав і всі чудово пам'ятаю, але ця – найліпша.
Завіса опустилася, вистава закінчилася. Чепуруля погасила каганець, і кухня поринула в темряву. Усі примовкли у темряві, здивовано чекаючи, що ж буде далі.
– Я не можу знайти сірників, – раптом сказала Чепуруля.
І темрява зразу немов ожила: почулося завивання вітру, кухня наче розтягнулася, стіни відсунулися у ніч, в усіх почали мерзнути ніжки.
– Я не можу знайти сірників! – голос у Чепурулі став пронизливим від страху.
Зашкрябали по долівці ніжки стільців, щось перевернулося на столі. Усі позривалися зі своїх місць, штовхаючись у пітьмі, хтось заплутався у простирадлі, хтось упав, зачепившись за стільчик. Мудрик Лавка підвів голову. Звір уже поруч, його велике важке тіло треться до стіни поряд з кухонним дверима. Знову ударив грім.
– Вони під порогом! – верещала Чепуруля. – Вони заповзуть досередини!
Мудрик Лавка приклав вухо до дверей і прислухався, але нічого не почув, окрім завивання вітру. Він підняв засув, вийшов надвір. Двері безшумно зачинилися за ним.
Ось блимнув каганець, Нюхмумрик знайшов таки сірники. Гемуль знічено засміявся.