– Скільки ж тобі років? – обережно поцікавилася Чепуруля.
– Помирати ще не маю наміру! – немов відтяв Дядько-панько радісним голосом. – А тобі скільки?
Чепуруля зразу зніяковіла. В усьому будинку хряскали, відчиняючись і зачиняючись, двері; у садку галасували й тупотіли. Усі думали тільки про Дядька-панька.
"Кошик може бути, де завгодно", – думав він із деяким задоволенням. Біль у животі вгамувався і більше йому не дошкуляв.
До вітальні увійшла Мюмля й сіла на краєчок канапи.
– Послухай-но, Дядьку-паньку, – сказала вона. – Ти такий же здоровий, як і я, добре про це знаєш…
– Цілком можливо, – погодився Дядько-панько. – Але я не встану з ліжка, доки мені не влаштують забаву. Таку собі маленьку забаву на честь одужання старого дядька.
– Або велике свято для мюмль, які люблять потанцювати, – замислено додала Мюмля.
– Ще чого! – скрикнув Дядько-панько. – Пишний банкет для мене і пращура! Він не веселився сотні років, а тепер сам, як палець, сумує в одежній шафі.
– Якщо ти в це віриш, то повіриш в усе на світі, – усміхнулася Мюмля.
– Знайшов! – долинув знадвору голос Гему ля. Двері відчинилися, й вітальня враз наповнилася гамором. – Кошик стояв під ґанком! – сповістив Гемуль. – А коньяк на іншому березі ріки!
– Струмка, – виправив його Дядько-панько. – Спершу я вип'ю коньяку.
Чепуруля налила йому крапелинку. Усі уважно дивилися, як він п'є.
– Дати тобі по дрібці кожних ліків чи достатньо одних? – запитала Чепуруля.
– Нічого не треба, – відповів Дядько-панько, з зітханням відхиляючись на подушки. – Просто не кажіть нічого такого, про що я не люблю чути. А цілковито я зможу одужати тільки тоді, коли ви влаштуєте мені свято…
– Зніміть з нього черевики, – порадив Гемуль. – Лавко, зніми з нього черевики! Це перше, що треба зробити, коли болить живіт…
Мудрик розшнурував черевики Дядька-панька й зняв їх з лап. В одному з черевиків він знайшов зім'ятий клаптик білого паперу.
– Це ж лист! – скрикнув Нюхмумрик. Він обережно розгорнув папірець і прочитав:
"Ласкаво прошу не розпалювати вогонь у кахельній печі, бо там мешкає пращур. Мумі-мама".
17
Чепуруля уже нікому нічого не розповідала про те, що мешкало в одежній шафі. Вона намагалася заповнити свої думки дрібними буденними справами – простими і звичними. Але ночами їй вчувалися тихі, ледь чутні звуки, ніби хтось шкряботів за шпалерами або квапливо чеберяв лапками вздовж плінтусів на підлозі, а одного разу у стіні над її узголів'ям стукотіло так, ніби завівся жук-точильник.
З усіх денних справ їй найбільше подобалося скликати гонгом на обід мешканців будиночка. А ще, коли стемніє, виносити на поріг кухні відро зі сміттям. Нюхмумрик грав на гармонії майже щовечора, і Чепуруля вивчила всі його пісні, але насвистувала їх лише тоді, як була певна, що ніхто її чує.
Одного вечора Чепуруля сиділа на ліжку і намагалася придумати привід, щоб не спати.
– Ти спиш? – запитала Мюмля за дверима. Вона увійшла до кухні, не чекаючи відповіді. – Мені потрібна дощівка, щоб помити волосся…
– Хо-хо! Річкова вода нітрохи не гірша! – буркнула Чепуруля. – Вона в середньому відрі. А он там – джерельна. Але сполоснути голову можеш дощівкою, якщо це так важливо… Тільки ж не нахлюпай на підлогу!
– Бачу, ти вже знову стала сама собою, – констатувала Мюмля, ставлячи воду на вогонь. – Такою, правду кажучи, ти мені більше подобаєшся. На святі я розпущу волосся…
– Що за свято? – насторожилася Чепуруля.
– На честь одужання Дядька-панька, – пояснила Мюмля. – Хіба ти не знаєш, що завтра ми бенкетуватимемо в кухні?
– Он як! Це для мененовина! – Чепуруля була вражена. – Дуже добре, що ти мене попередила! Це саме те, що необхідно для істот, звіяних докупи вітрами, дощами та бурями, – влаштувати свято! А посеред свята згаснуть свічки. Коли ж їх знову запалять, на одного члена товариства стане менше…
Мюмля зацікавлено оглядала Чепурулю.
– Іноді ти буваєш така непередбачувана, – мовила вона. – Це ти добре придумала! А потім один за одним зникають усі, залишається тільки кіт, який сидить та вмивається на їхній могилі!
Чепуруля здригнулася.
– Вода вже, здається, загрілася, – сказала вона. – Та й немає тут ніякого кота…
– Його неважко роздобути, – усміхнулася Мюмля. – Досить трохи пофантазувати – гоп! І маєш кота! – Мюмля зняла з вогню каструлю з водою і відчинила двері ліктем. – На добраніч! Не забудь зробити гарну зачіску! Гемуль сказав, що ти прикрасиш кухню, бо маєш артистичну натуру.
Мюмля вийшла, зачинивши за собою двері ногою.
Серце Чепурулі несамовито гупало.
"Вона артистична натура! Гемуль сказав, що вона має артистичну натуру! Які чудові слова!" Чепуруля кілька разів повторила їх, насолоджуючись їхнім звучанням.
Коли в будинку все стихло, Чепуруля взяла гасову лампу й подалася на пошуки прикрас, що мали би зберігатися на верхній полиці шафи Мумі-мами. Картонна пачка з паперовими ліхтарями та стрічками стояла на своєму звичному місці – у правому кутку найвищої полиці. Ліхтарики лежали згромаджені купою й заляпані воском. Були там і великодні прикраси, старі листівки з трояндовими візерунками та побажаннями на дні народження: "Моєму любому Татусеві", "Вітаємо з днем народження дорогого Гемуля", "Цілуємо і обіймаємо дорогеньку крихітку Маленьку Мю", "Капарулі з найтеплішими побажаннями". Капарулю родина мумі-тролів любила, напевно, трохи менше, ніж решту.
А ось і паперові гірлянди. Чепуруля знесла увесь той скарб до кухні й розклала на столі. Потім вона розпустила волосся й накрутила його на папільйотки.
Пораючись, вона стиха насвистувала, чисто й без жодної фальшивої нотки, про що й сама не здогадувалася.
Мудрик Лавка чув розмови про свято. Гемуль назвав його вечіркою. Мудрик знав, що кожний мав прикластися до розважальної програми і підозрював, що під час вечірки треба бути балакучим та компанійським. А йому зовсім цього не хотілося. Мудрик Лавка прагнув усамітнення, щоб поміркувати, чому він так неймовірно розлютився за недільним обідом. Його налякало відкриття, що у ньому вживаються два різні мудрики: один звичний, а іншого він не знає, і той інший мудрик може повернутися будь-якої миті й осоромити його перед рештою мешканців. Після тієї неділі Гемуль сам, без будь-чиєї допомоги будував дерев'яний будиночок для Мумі-тата. Він більше не покрикував на мудрика, але обоє почувалися незручно.