— Неправда, — мовив хлопець. — Ти годував мене жданиками й робив це, аби кпитися з мене. Завтра, ти добре знаєш...
— Що буде завтра? — спитав Планетта, знову здобувши спокій. — Маєш на увазі Великий Конвой?
— Атож! А я, макуха, повірив тобі, — із серцем видихнув хлопець. — Зрештою, я мав би здогадатись, що ти ні на що не годен...
Він помовчав і тихо додав:
— Завтра я йду.
* * *
Але наступного дня першим піднявся Планетта. Тихо, щоб не збудити хлопця, встав з ліжка, швидко вдягся й узяв рушницю. П'єтро прокинувсь, коли він уже був на порозі.
— Батьку, — своїм звичаєм запитав він, — можна взнати, куди ти вирядивсь о цій порі?
— Можна, синьйоре! — посміхнувся Планетта. — Йду зустрічати Великий Конвой.
Хлопець мовчки повернувся на другий бік, даючи зрозуміти, що йому набридли ці дурниці.
Однак це не були дурниці. Щоб виконати свою обіцянку, хоч і дану жартома, Планетта зібрався напасти на Великий Конвой.
Його товариші доволі познущалися з нього. Тож хай хоч цей хлопець знатиме, ким був і лишився Ґаспаре Планетта. Ні, хлопець тут ні до чого. Він, Ґаспаре, зробить це, щоб знову відчути себе таким, як колись, хай навіть востаннє. Ніхто не побачить його. Можливо, ніхто не дізнається, що його вбито. Але це не має жодного значення. Йдеться про угоду з самим собою, про відчайдушний крок.
П'єтро байдуже сприйняв відхід Планетти, та згодом у нього виникла підозра: а бува той і справді готує напад. Підозра була слабенька, може, навіть безглузда. Однак хлопець зіскочив з ліжка й подався шукати друга. Планетта не раз показував йому зручне місце, в якому найліпше пантрувати на Великий Конвой. Мабуть, він і пішов туди.
Тільки що взялося на світ, але небо вкривали великі грозові хмари. Крізь зарості чагарників П'єтро сходив у діл, де була головна дорога. Розглядаючись на всі боки, він прямував до групи каштанів — місця, вказаного Планеттою.
Той насправді був там. Лежав під деревом, захищений від сторонніх очей травою та гілками. Ця місцина — невеликий пагорб — панувала над дорогою, яка саме тут круто бралася вгору. Коні на підйомі вповільнюють ходу, що дає можливість стріляти без похибки.
Хлопець глянув униз, на розрізану навпіл дорогою південну частину рівнини, яка губилась за обрієм. Вдалині він уздрів хмару куряви, що наближалася. Це був Великий Конвой.
Планетта з незворушним виглядом лаштував рушницю, коли раптом почув якийсь шерхіт. Він озирнувся й побачив хлопця, що заліг біля сусіднього дерева, тримаючи в руках рушницю.
— Батьку! — гукнув, відсапуючись, П'єтро. — Чи ти не здурів? Схаменися!
— Тихо! — весело мовив Планетта. — Поки що я при тямі. А ти біжи геть. Тут не місце для тебе.
— Кажу тобі, ти з глузду з'їхав. Чекаєш на товаришів, але вони не прийдуть. Сказали, що й думати про це не хочуть.
— Прийдуть, трясця їхній матері, прийдуть! Треба почекати. Така їхня дурна звичка — завжди приходити пізно.
— Планетта! — змолився хлопець. — Це чисте божевілля. Хіба не бачиш, скільки їх? Що тут можна зробити самому?
— Забирайся під три чорти! — втративши терпець, гримнув Планетта. — Ти занапастиш мене!
У цю хвилину вдалині вже можна було розгледіти охоронців Великого Конвою, залізний віз і прапор.
— Забирайся, востаннє кажу! — повторив лютим голосом Планетта.
Хлопець заворушився, відповз назад і зник між чагарників.
Планетта почув тупотіння коней, кинув погляд у небо, на свинцеві хмари, побачив над головою зграю круків. Великий Конвой уже сповільнював рух на підйомі дороги.
Тримаючи палець на спусковому гачку, Планетта раптом відчув за спиною шелест і зрозумів, що хлопець повернувся.
— Бачиш! — прошепотів П'єтро. — Вони не прийшли.
— Негіднику! — буркнув Планетта, не обертаючи голови. — Лежи тихо, не ворушись. Зараз почнеться найцікавіше.
Великий Конвой наближався. Триста, двісті метрів... Уже був виразно помітний опуклий герб на боці залізного воза, чулися голоси охоронців.
І тут хлопець уперше злякався, збагнувши, що це безумний замір і немає жодного порятунку.
— Вони не прийшли! — прошепотів він із відчаєм у голосі. — Не стріляй, Бога ради!
Але Планетта пустив ці слова повз вуха.
— Увага! — мовив він. — Починаймо, панове!
Він націлив рушницю, свою чудову рушницю, яка не могла схибити.
Але в цю мить на протилежному боці пагорба сухо пролунали постріли.
— Мисливці! — весело завважив Планетта. — Не панікуймо, це мисливці. Нам ковінька на руку, бо зніметься метушня.
Але то були не мисливці. Ґаспаре Планетта почув поруч себе здушений крик. Озирнувся й побачив хлопця, який, упустивши рушницю, падав долілиць на землю.
— Мене вбили! — простогнав юнак. — Ой, мамо! Мені кінець!
Стріляли не мисливці, а вершники з Великого Конвою, яким було наказано висунутися далеко вперед і їхати понад долиною, відвертаючи небезпеку. Це були вимуштрувані добірні стрільці з найкращою зброєю. Оглядаючи ліс, один із них побачив хлопця, що прокрадався між дерев, а потім ліг на землю.
Планетта вилаявся й сторожко став на коліна, щоб допомогти юнакові. Пролунав іще один постріл.
Куля пролетіла під грозовими хмарами навпростець через пагорб, тоді почала відхилятись униз за законами траєкторії. Її було спрямовано в голову, однак вона влучила в груди, пройшовши біля серця.
Планетта впав, мов підтятий. Настала незвична тиша, якої він ніколи не чув. Великий Конвой зупинився. Гаялась гроза. В небі ширяли круки.
Хлопець підвів голову й посміхнувся.
— Ти був правий, — пробелькотів він. — Товариші прийшли. Ти їх бачиш, батьку?
Планетта не зміг відповісти, але останнім зусиллям повернув обличчя й подивився.
Позад них, на лісовій галявині, з'явилися тридцять вершників з рушницями через плече. Вони здавалися прозорими, немов примари, однак їхні постаті чітко вирізнялись на темному тлі дерев. Недоладний одяг і зухвалі обличчя вказували, що це запеклі бандити.
Планетта вмить упізнав їх. Старі товариші, мертві зарізяки вочевидь прибули по нього. Обпалена сонцем шкіра, довгі навкісні рубці, грізні генеральські вусища, розпатлані вітром бороди, світлі жорстокі очі, великі золоті ґудзики, запорошені в боях чесні, привабливі лиця.
Он там благуватий Паоло, вбитий при нападі на Муліно. Ось П'єтро дель Ферро, що не вмів їздити верхи, ось Джорджо Пертіка, ось Фредіано, який до смерти замерз лютою зимою, добрі старі товариші, котрі вмирали один по одному перед його очима. А хто там сидить на сухому білому коні, отой здоровань з великими вусами і більшою за нього рушницею? Може, це Конте, знаний усіма ватажок, який теж поліг при нападі на Великий Конвой? Так, це він, Конте з освітленим добротою шляхетним обличчям.