Намисто

Сторінка 8 з 66

Винниченко Володимир

І надала ж чортяка панові набачити стару на дорозі та зманити в неї її скургуца! "Я тобі онука твого в люди виведу. Пастухом, строковим робочим буде, гроші зароблятиме". Ну, стара, дурна, розжалілась та й віддала свого поводатаря у люди виходити. Сама стала все попідтинню та збоку дороги лазити (бо не було вже кому за неї слухати, переїхати глуху могли), а Семенові Ґедзю світ зав'язала своїм паршивим онуком.

А воно, оте осоружне старченя, ще й собі сміялося з Семена Ґедзя, перекривляло його в усьому чисто. Куди Семен Ґедзь, туди й скургуц. Сів Семен Ґедзь вечеряти, поруч нього вже Семен Комар. Оченятками нишпорить, носиком підсьорбує, неначе зовсім собі безневинненько.

— Та ти цого ціпляєсся до мене, цортова дусе?!

— А цого?

Та витріщиться, ніби злякається, ніби не розуміє нічого, хоч чорта йому дай. А всі так і перериваються зо сміху та перекривляють його:

— Та цого ти, Ґедзю, залом його не прострикнес, оцього парсивого Комара? Залом його, залом!

І чи Семен Ґедзь кашкета набакир надіне, Семен Комар уже й собі свою обдерту шапчину так само носить. З неї крізь дірки волосся стирчить на всі боки, її б на смітник викинути, а він її набакир натовкмачує, по-парубоцькому.

Чи Семен Ґедзь ловко крізь зуби набік чвиркне, кінчик язика показавши, як Семен Комар так само й собі. Ну, чисто тобі, як ото, буває, пристане якась миршава собачка. Куди ти, туди й вона. Ти сів, і вона сіла. Ти побіг, і вона біжить. Обернешся, затюкаєш, вона вся скоцюрбиться, одбіжить і чекає. А пішов далі, вона вже за твоїми ногами тюпає. Тільки собачка щиро, а старченя паршиве тільки приставляється, що щире, що покірне та невинне.

Уже Семен Ґедзь пробував так: обидві череди доручав пасти Комарові, а сам собі лягав у холодочку та плів бриля або спав. І Семен Комар цілісінький день бігав од одної череди до другої. (Укупі, одним гуртом пастися обом чередам не можна було, щоб телята не виссали корів). І хоч би ж тобі, закляте, хмикнуло, хоч би слово бовкнуло, що Семен Ґедзь собі лежить, а воно ганяє.

Коли б не страшно було пана, так Семен Ґедзь хоч розкошував би собі за те, що скургученя глузувало з нього. Так не можна було: пан нишпорив, — чи пішки, чи верхи, чи на бігунках, — скрізь знайде. Та ще й у підзорну трубу дивиться. Ти й не знаєш нічого і не бачиш пана, а йому тебе видко за кілька верстов. (Проклятий був пан, уїдливий!)

Семен Ґедзь уже й лаяв, і штурхав, і навіть бив не раз скургуца, отак ні за що, зо злості за сором свій. Так скургуц тільки плакав, або просився, або втікав.

Але нікому не жалівся, не огризався, а навіть удавав, що й зла не мав на Ґедзя.

Але того, що треба було не перекривляти Ґедзя, не виставляти його на глум усім, нізащо кидати не хотів. І шепелявив так само, і шапку набакир носив, і одною ногою чухав другу, і кийком кидав, і брилі плів, і пісні співав, усе так само, як Семен Ґедзь. Навіть слова його переймав — до чого вже доходив! Семен Ґедзь любив собі казати "хоц цорта йому дай". Так і воно почало й собі за кожним словом: "Хоц цорта йому дай". Семен Ґедзь гукав на корів: "А куди з ти ото, а куди, дусе цортова?!" Так і Семен Комар і собі на своїх телят: "А куди з ти ото, а куди, дусе цортова?!"

А само таке собі ніби щире та невинне, наче й не перекривлялося. (Старці всі отакі немовби покірненькі та щирі!)

Ну, та Семен Ґедзь уже знав, як іздихатись цього старця!

І от сивий-сивий та рожевий, як дідусь зо сну, ранок. В сивину неба ввірчуються буравці диму з хат унизу. Роса ніжними холодними кольками лоскоче ноги, а тепла терпка пара загону — ніздрі. Корови сумирними, пильними і чистими очима слідкують за кожним рухом Семена Ґедзя.

— Сьогодні поженемо череду до Трьох Копанок, — суворо каже Семен Ґедзь до Семена Комара. — Одчиняй ворота.

Семен Комар зиркає на Ґедзя, але покірно сьорбає гостреньким носиком, підхоплює лівою рукою торбу з хлібом і біжить одчиняти ворота.

До Трьох Копанок — так до Трьох Копанок. Він ніби до всього готовий, на все старанний. Скажи йому Семен Ґедзь, що сьогодні вони поженуть до трьох чортів, він так само тільки сьорбне носом і побіжить одчинять ворота. А тим паче до Трьох Копанок! Паші ж бо там — на сто черід вистачить. Та ще якої: хочеш степової, — пусти череду горбом; хочеш лугової, — зжени в долину, в осоку, у лози.

Та не тільки худобі, а й собі там є чим поживитися: побіч пасовиська розляглися пишні, кучеряві баштани. І чого-чого там тільки немає: рябі, чорні, білі кавуни (правда, ще зелені, лежать у ямках під гудиною*, як немовлятка в колисках); великі, з колючими бородавками і жовтявими пасочками, як у зелених жаб, огірки; червоні, як борідка в півня, баклажани (тепленькі від сонця, з ніжною, немов губи дитини, шкуринкою); жовті брилі соняшників; густо-зелене, соковите пір'я цибулі; покручені кучері гороху. Ай, Боже мій, тільки аби не забув солі взяти в торбу та панові не попався, а то просто рай та й годі.

*Гудина — огудина.

(Діда-баштанника не страшно, — курінь його геть-геть на другому боці баштану, біля дороги. Є тут, на межі, другий курінь, та ніякого сторожа в ньому немає, порожній стоїть, хлопці в ньому від дощу та спеки ховаються).

От одне тільки недобре тут: треба страшенно доглядати, щоб худоба на баштан не залізла. Пан дозволяє пасти біля Трьох Копанок. Паси, будь ласка. Та тільки гляди: зайде хоч одна корова, хоч одне теля на баштан, — за півроку служби вищитується. Отож півроку служи дурно за те, що теля якогось соняшника надгризе. Або ж пильнуй, та так пильнуй, щоб і не наблизилась ні одна до межі.

А як ти його впильнуєш, коли душі чортової худоба так тобі й преться на той баштан, наче її шворкою щось туди тягне. А надто телята та лошата. Тільки те й роби, що бігай з одного краю на другий та відганяй. Ні полежати тобі, ні бриля спокійно поплести, ні в холодочку посидіти. А про спання вже й думки не може бути. Наспав би собі років на п'ять служби в пана.

А пан раз у раз, як тільки череда пасеться коло баштану, так і стежить, щоб спіймати на шкоді. Та не кричить, не застерігає, а навмисне ховається та поза лозами низом прокрадається, щоб застукати худобу на живій шкоді. Вже отак Семен Ґедзь одслужив йому дурно півроку.