Чудом якимсь прийшли вони до мосту, до Болгарської церкви. Боже ж мій, як це давно-давно було, що вони були тут! А було ж воно тільки сьогодні вранці. Сьогодні вранці грало сонце, пухнасті хмарини пливли білими кораблями в синю таємну далечінь, до густого, непролазного лісу, дикого, та суворого, та вільного.
За Сибіром сонце сходить...
А замість того — смітник, старі городи, халамидники.
Гаврик та Михась стали під огорожею церкви й тупо дивилися в калюжу, що ряботіла дощем під світлом ліхтаря. Тут їм треба було розставатися, бо Михасеві звертати праворуч, а Гаврикові йти далі. Та не хотілося розставатися. Михась, правда, міг іти до себе й через Гаврикову вулицю. Трошки довше було, та хіба тепер не все одно?
І знову пішли разом далі, так само важко, безживно волочачи ноги, хляпаючи мокрими полами по халявах, похиливши голови.
А перед Гавриковою хатою знову зупинилися. Не хотілося й тут розставатися. Тільки цього й не хотілось, а про все інше було байдуже. Нема кому їх пожаліти, тільки самі себе...
Віконниці з вулиці до Гаврикової квартири чогось і досі не були зачинені. Гаврик важко підійшов до вікна й зазирнув ізбоку крізь завіску. В кімнаті чогось було багато людей, чиїхось рук, ніг. Лиць іспіднизу не видко було. А, ні, ось одне лице! Михасева мати! А чого вона тут?
— Мих! А йди сюди! Подивись!
Михась подивився: мама?! В руках хусточка, а сама плаче. Мабуть, тут і батько десь був. Прийшли сюди шукати його!
Ну що ж, нехай же тут і знаходять, коли так. Нехай їх обох тут разом і б'ють, і вбивають.
— Ходім у хату, чи що?
— Ходім. Усе одно.
І навіть не вагаючись, Михась та Гаврик тупо почимчикували до хати. Вони вже були й так напівмертві, так нехай доб'ють їх, та й край.
І, так само не вагаючись, ввійшли в сіни, відчинили двері й вступили в кухню. Тут не було нікого. На стіні блимала маленька лампочка, посеред кухні чогось стояв цебер з помиями (мабуть, хотіли винести, та хтось перебив). Двері до кімнати не зовсім були причинені, й крізь щілину чувся гомін голосів, що враз ущух, як Гаврик зачинив за собою двері, клацнувши клямкою.
— А хто там? — гукнув голос тата із кімнати. І після цього зараз же розчинилися двері й на порозі з'явився Гавриків батько.
— А-а?! Ось вони, сукині сини! Ось вони, стерви собачі! А подивіться на них, а подивіться на цих босяків! Ви де були? Га? Ну, розкажіть, розкажіть...
І батько, обминаючи цебер, ступив уже до них, узявшись у боки. Але з-за його спини раптом із одного боку вибігла Гаврикова мати, а з другого Михасева, відіпхнули тата набік за цебер, вихором підлетіли до дітей... Але тут же й аж одступили на мить: Господи, та це ж не їхні діти були, та це ж страховища якісь стояли перед ними!! Обличчя роздерті, в крові, в болоті, запухлі, загиджені. Очі безживні, застиглі, як у мертвих риб, руки спущені, як в утоплених, з одежі стікають калюжі.
Матері з криком, із зойком кинулись до синів, стали стягати з них мокрі пальта, сорочки, чоботи. А руки їм трусилися, а очі плакали, а з уст виривалися стогони. Кухня набилася татами, тітками, дітьми, криками, плачем, гомоном.
Куди ж там було бити чи хоч би лаяти? Та й як його бити отаких уже побитих, подертих, уже покараних? Тут хоч би вже не позастуджувалися на смерть.
— Горілки їм, сукиним синам, щоб зігрілися!
— Якої там горілки! Тобі все аби горілки. Натерти вуксусом з гірчицею та кожухами понакривати.
— Ну й вуксусом. А горілки-таки всередину.
І натерли Михася та Гаврика вуксусом із гірчицею, і горілки дали всередину, і кожухами понакривали, поклавши обох на гарячій печі. А вони тільки напівмертво кліпали очима, слухняно робили все, що їм казали, й хитались од страшенної втоми.
А як накрили їх кожухами, як почало горіти їм тіло і зверху, й зсередини від уксусу, гірчиці, горілки й череня, так обхопило їх таке блаженне тепло, такий глибокий спокій, що аж сльози гаряче-гаряче залили заплющені очі. Внизу в кімнаті стояв гомін голосів, гостро пахло від тіла уксусом, втома й тепло солодким чадом обгортали й голову, і голоси, і піч, і думки.
Хтось раптом ніжно, тоненько заспівав біля Гаврика:
За Сибіром сонце сходить,
Гей, там і заходить...
Гаврик хотів підвестися, подивитися, заспівати й собі, але сонце так солодко, так гаряче гріло все тіло, в лісі стояв такий чудесний дух уксусу, що він ліг головою в траву й поплив легко-легко, як біла, пухнаста хмарина.
"СТЕЛИСЯ, БАРВІНКУ, НИЗЕНЬКО"
Сонця за садком і будинком вже не видко, — волочачи за собою розхристану, розпанахану кирею червоно-фіолетових, оксамитових хмар, п'яно посміхаючись довгими променями, велично сходить у теплу, запашну, сласну ванну ночі. І в тому місці небо пала, трубить червоною міддю, регоче п'яним, весняним, закотистим сміхом. А з другого боку тоскно, тужно, закохано дивиться вслід королеві вічний паж, прогнаний лицар, самотній місяць. І коло нього небо — тихе, журне, зеленкувато-ніжне, а хмарини перлисто-блакитні, в засмученій задумі. Вічно ходить оддалік бідний прогнаний паж з німим благанням на блідому лиці, з тоскно прикутими до королеви очима.
Але земля не помічає пажа, вона вся світиться посмішкою своєї господині, радісно-червоною, теж трохи п'яненькою і любовно-поштивою.
Трублять золотом бані церков, зашарівшись, сміються стрункі тополі, будинки блискають скляними зубами, димарі фабрик сміються в закурені бороди. Навіть садок, манюсінький, крихітний, отакий собі скромнюсінький, між важкими стінами затиснений, і той аж мало не танцює. Що його всього там: дві сухенькі, кошлаті бабусі-тополі, один присадкуватий, жилавий, як сільський староста, осокор, три-чотири розкудовчених кущі бузку, клумбочки квіток, колючий аґрус, альтанка з покришеними, поточеними шашелем і порізаними ножичками лавами, — от і все. А сміється, а пишається, а п'яніє й галасує, як справжній, вільний, буйний ліс. На клумбах, загонисто, розмашисто закинувши назад голівки, мліють в безсоромній знемозі тюльпани, півонії, півники. Китиці бузку, як п'яні солдати на візнику, перегнувшись, висять, обнявшись і дихаючи навкруги ніжним, солодким чадом. Листя дерев, трава, пелюстки квіток, — все налите соком до бризку, все сласно-набухле, як націловані губи, все готове без рахунку, безмежно віддати себе всього і тут же все хапає без сорому, без вагання, з реготом і радостю. І все червоно посміхається. Навіть гімназичні герби на кашкетах Крупницького і Масюченка.