— Ну, Гаврику, давай, мабуть, шукати краще, де печеру копати, а не жайворонків. Нерано вже. Та й хмаритись ононо починає.
— А правда!
Схопилися хлопці та й давай знову водити очима навкруги. Он там хіба, під отим кущем бузини? Так ні, від дороги недалеко. Та й у чужому садку.
Садок збігав у невеличкий рівчак. Там росли верби, невисокі й ріденькі. Поміж ними гостро стирчало старе, жовте пір'я осоки. Значить, там ніхто не орав і не сіяв, значить, той рівчак — нічий. І не при самій дорозі. Та ще й дерева є. Не ліс, а все ж таки й не смітник.
— Ану, гайда туди!
Рівчак був зовсім-таки малесенький, просто ямка якась, а коло неї три миршаві, покарлючені вербички. Ех, коли б хоч кущик який-небудь, щоб під ним хід у печеру зробити! А то ж видко з усіх боків, як у себе на коліні.
— Хіба що в самій ямці робити хід? Та потім осокою приховати? Га, мамалижко?
— Можна, конешно, й у ямці... — задумливо сказав мамалижка. — А то можна буде потім і кущів тут насадити.
— Як кущів? — А так. Викопаємо десь два-три кущі та й пересадимо сюди. Отак круг дірки печеру й обсадимо. Та й не видко буде нізвідки. Як треба буде вилізти, голову виставив із кущів і дивись.
— А правда! А молодця ж ти, їй-богу! Так давай тут?
— Давай!
— А держална до лопат?
— А он з того тину повисмикуємо палі та й усе. Цвяхів я захопив.
— Овва! Гайда за палями!
Хлопці бадьоро кинулись до чийогось тину, витягли з нього два кілки, підстругали їх ножичком і примадикували* лопати. Держалися вони не дуже твердо, та то байдуже: копатимуть і так.
*Примадикували (розм.) — прилаштували.
Надворі потемнішало. Білі хмари через те, мабуть, що терлись об задрипані, теж забруднилися, поскупчувались і заступили сонце. Вітер став рвучкий, холодніший.
Гаврик хотів скидати пальто, щоб братися до роботи, та Михась одрадив: не треба, як стане душно, тоді можна скинути, а то ще застудитися можна.
— Не треба, то й не треба. Ну, починаймо! Ех, печерочко наша, зачинайся!
І Гаврик, наступивши ногою, молодцем загнав лопату аж по саме держално в вогку, м'яку землю. Тільки коріння осоки затріщало.
— Ловка земля тут, як масло!
І Гаврик, підхопивши одною рукою лопату згори, а другою знизу, хотів підважити її. Але лопата не підважувалась. Що за чорт?! Гаврик ще дужче напнувся, аж закректав, але лопата як прилипла до того "масла".
— Тю, диви! Ото! Що воно таке?!
— Та то коріння осоки або верби не пускає. Витягни лопату та копни в другому місці. Чекай, ось я копну.
Гаврик сяк-так витяг лопату, а Михась копнув своєю. І вона ввійшла, як у масло, аж чвакнула, а підважуватись так само не хотіла. Михась нею і так і сяк, — ані руш!
— Болото тут, от що! — понуро сказав Гаврик. — Чорта з два вкопаєш. Бач, осока росте. А осока на болотах буває. Тим-то й не орють тут. Давай вище копати, чи що?
Михась витяг свою лопату і висякався.
— Що правда, то правда: болото чортове, не вкопаєш. Треба іншого місця шукати.
А надворі вже сутеніло. Хмари осіли ближче до землі, наїжились, набурмосились. Поле стало холодне, непривітне, голе. Вітер вискливо свистів у покоцюрблених вітах вербичок.
Михась подивився на небо, на поле й підняв комір пальта аж до вух.
— Холодно стає. І темніє вже. Швидко як! Мабуть, сьогодня вже не будемо копати. Правда, Гаврику? Але Гаврик не чув: він пильно дивився кудись за спину Михасеві, неначе за чимсь стежачи. Михась швидко озирнувся. Садком до них ішло двоє людей. Один був той самий жовтовидий халамидник, а другий, більший за нього, бородатий і так само підперезаний шворкою. Вони щось істиха балакали між собою, не зводячи очей з Михася та Гаврика. І від того, що вони, балакаючи, не спускали очей, було чогось аж моторошно.
— Тікаймо!.. — прошепотів Михась.
Але Гаврик уже насупив брови й прикусив нижню губу. А як прикусив губу, то це вже знак, що готов битися.
— Овва! — уперто хитнув він головою. — Нехай зачеплять, так ураз розрубаю голову лопатою.
Халамидники для чогось одійшли один від одного, але прямували обидва просто на хлопців. (Мабуть, хотіли обійти з двох боків!)
— Їй-богу, тікаймо, Гаврику! — знову прошепотів Михась, присуваючись ближче.
Але Гаврик тільки гостро зиркав то на одного, то на другого босяка. І взявся обома руками за лопату. Ластовиння на лиці його чогось стало дуже помітне, а все лице немов аж схудло відразу. Михась теж підсунув свою лопату ближче до себе.
Халамидники уже зовсім наблизились. Жовтяк якось тоненько та поганенько посміхався, і обсмоктані вуса його неначе ворушились, як у пацюка коло нори. От-от захихикає. А бородатий тільки тупо та важко дивився на Гаврика і сунув на нього усім великим брудним тілом своїм. Гаврик од ступив крок назад і підняв лопату.
— Не підходь! Так і рубну! Чого вам треба?
Бородач став. Чи здивував його Гаврик, чи лопати злякався, чи не хотів далі йти сам, — по лиці його нічого розпізнати не можна було, — воно було якесь непорушне, набухле і сизе, як гниле м'ясо. Тільки жовті великі баньки очей ворушились, оглядаючи Гаврика та Михася.
— Що ви тут робите? — нарешті хрипким, як придушеним, голосом сказав він.
— А тобі яке діло? — хитнув Гаврик головою вгору.
Бородач чудно глянув на жовтяка, що стояв трохи збоку від Гаврика. Гаврик швидко озирнувся і відступив ще більше вбік, попхнувши Михася.
Тоді бородатий утер носа здоровенною рукою і діловито промовив:
— Ну, хлопці, нема чого, давайте сюди ваші лопати та гроші. Живо!
— У нас нема ніяких грошей!
— Бреши-и. Ну?
І бородач ступив просто на Гаврика. Гаврик підняв лопату і одстрибнув ще крок назад.
— Не підходь! Зарубаю!
Але халамидник не злякався і кинувся на Гаврика, тільки підставив плече наперед. Лопата з усього розгону вдарила по цьому плечі, але босяк і не скривився. Вхопивши Гаврика обома руками в обійми, він видер у нього лопату й кинув її набік. Тоді з усієї сили вдарив кулаком у лице. Гаврик захитався і впав.
У цей же час жовтяк підбіг до Михася і вирвав у нього з рук лопату.
Михась і не боронився, бо руки й ноги йому були важкі та м'які, як не свої.
Бородач і жовтяк обшукали хлопців, витягли з-за поясів пістолети, а з кишень усе, що там було: хліб, сало, ножик, голки і шістнадцять копійок дрібними. (Три карбованці в чоботі були!)