— Ну, а зимою де ж ти того коріння та грушок візьмеш? Га? Ех, ти, мамалиґо!
Справді, зимою грушок не назбираєш. Ну, так зимою вже й можна було б за розбій узятись.
— Овва, зимою! А пістолети ж твої де? Чи літом, чи зимою, а який же то розбій, що без пістолетів?
Михась і на це нічого не міг сказати. Що правда — то правда, чи літом, чи зимою, а без пістолетів розбою не зробиш.
Отож чи сяк чи так, а без пістолетів рушати ніяк не можна було. Та й доводилось поки що тільки ходити на дзвіницю та дивитися звідти на далеку-далеку щіточку лісу за різницями. Снігу там, мабуть, уже нігде й сліду не позоставалося. А земля десь була там м'якенька, як гречана каша, тільки копай собі та копай. За день таку печеру можна викопати, що й танцювать там можна буде. Вгорі ж під кущем і віконечко маленьке можна буде проробити. З обох боків по постелі з сухого листу, посередині столик, щоб обідати та вечеряти. Встали вранці, — зараз же чаю наварили собі, добре поснідали. Ніякої тобі школи більше, ніяких учителів, уроків, ляпасів, лайок, сварок. Нічогісінько! Поснідали, прислухались, чи нема кого біля печери, та й вилізли в ліс. А ліс — густий-густенний, непролазний, і все навкруги — зелене, волохате, дике. А птичні, а гнізд усяких! От де можна надерти яєць на яєчню!
— І-і-іх, мамалижко, та й заживем же ми з тобою!
Та до такої міри розпалився Гаврик, що аж шапкою об землю хляпав і зараз же на ввесь голос заводив:
За Сибіром сонце сходить,
Гей, там і заходить.
Гей, там славний Кармелюка
Десь по світі бродить.
От аби тільки пістолета та лопати здобути!
Та таки й здобули. Як казав Гаврик, так і вийшло: прийшов тато п'яний, як туман, гепнувся в ліжко й заснув. Мами в хаті не було, Сьомка Гаврик зараз же послав до сусідів позичити сірників, а сам до батькової кишені. І зразу ж натрапив на "бамажку". Аж три карбованці!
Ну, за півтора пістолета купили, на сорок копійок пороху, шроту та пістонів, а карбованець і шістдесят копійок ще на інше зосталося. Лопату одну в Михасевого двірника взяли, а другу Гаврик у хазяїна будинку позичив, щоб болото коло квартири почистити. Та обидві позбивали з держална, приробили до них петлі з мотузка (щоб під пальтом на плечі надіти) і сховали за парканом у старих будяках. Голки, нитки, кишеньковий ножичок, кремінь, кресало і все, що стояло в списку Михася, все було закуплене. Та того ж вечора, як усе було сховане в будяках разом з лопатами, Михась побіг до тітки позичити й свої три карбованці. (Спершу гадалося тільки два з половиною, але як Гаврик здобув три, то треба було й собі три).
Біди набрався Михась із тою скупердягою-тіткою. Нема та й нема, хоч за душу її бери. Аж поки не наколов їй трісочок на самовар повний кошик, та не наносив води повну діжку, та не поналивав оливи в усі лампадки, та не помив підлоги в усіх хатах, — аж тоді змилувалася і дала три карбованці, наказавши зараз же, в день получки, вернути три карбованці й п'ятдесят копійок (п'ятдесят копійок — за процент). Ну, нехай же тепер дожидається і трьох карбованців і проценту!
Зате тепер уже все було!
Та хоч і було вже все, а спалося Михасеві та Гаврикові не дуже спокійно сеї останньої ночі. Хоч і як трудно було жити дома, та чогось тепер сумно І було, — звиклося, чи що? Не діти вони були, розуміється, не за мамою скучно ставало, а все ж таки, коли людина на таке страшне діло пускається, то якось воно неспокійно на душі.
А тут іще Великдень через два тижні. Гаврикові мама нову синю сорочку до свят шила, тато нові черевики обіцяв справити, тіточка Зоя побожилася, що на цей Великдень неодмінно коньки "Галіфакс" подарує. (Весною коньки дешевше можна купити).
Михасеві ніхто нічого ні купувати, ні справляти не збирався, але мама так ніжненько та сумненько погладила його по голові, коли він лягав спати, що чогось аж гаряче в очах стало. І на серці так сумно-сумно було всю ніч, аж поки не заснув.
А вранці батько дав ляпаса за те, що самовар довго не закипав, мама вилаяла за те, що сів їсти, не помолившись Богові, — і на серці легше стало. Як так, то нема чого сумувати. В лісі, в печері ніхто більше за самовара та за Бога ні бити, ні лаяти не буде. Нехай самі тепер і самовари ставляють, і Богові моляться.
Зв'язавши книжки, Михась тільки очима обвів хату та й пішов із дому. Навіки.
І просто до будяків. Там вони мали закопати книжки, забрати під пальта лопати, пістолети засунути за пояси, поховати по кишенях усі інші причандали і гайда в далеку дорогу.
Гаврик уже дожидався на нього в бур'янах. Очі йому чогось були червоні, немовби плакав перед цим.
Так неймовірно ж: Гаврик та щоб плакав! І справді: очі червоні були того, що він різав цибулю до оселедця батькові, а вона, ота чортова цибуля, така ж гостра, що аж досі сльози набігали.
— А не шкода, Гаврику? Га?
Гаврик аж шапку на потилицю відсунув од здивовання:
— Шкода?! Чого?! Кого?!
— Чи той... не сумно, що... Ну, кидати батьків?
— Сумно? А чого мені сумно?! Що я — Сьомко, чи що? Овва! Ну, бери свою лопату, годі теревені плести, — нерано. Поки туди доберемося, так і сонце на обід стане. Та не дуже з бур'яну висувайся, бо тут Сьомко десь нишпорить. Чогось він сьогодні ввесь ранок чіплявся до мене. Щоб не підглядів. Я його обдурив, що вперед іду.
Закопавши книжки, підв'язали лопати під пальта, засунули пістолети за пояси, розклали по кишенях усі інші причандали й обережно виставили голови із бур'янів. У перевулку нікогісінько не було, хоч зараз розбій роби.
— Ну, гайда! — суворо сказав Гаврик і перший накарачках поліз із бур'яну.
Дорога до різниць лежала так само через міст, як і до школи. Тільки аж через два квартали після мосту треба було повертати праворуч. Отож треба було до повороту старатися не попастися кому-небудь на очі. Бо зараз же: а де ж книжки? А що там випинається під пальтами? (А то лопати!) А куди завертаєте? І-і, запитів не оберешся.
Та так і сталося. Тільки стали наближаться до мосту, аж гульк — Сьомко. Стоїть на мості та крізь поруччя плює на воду, а до школи, бісова дитина, не хапається.
Що його було робити? Дожидатися, поки рушить Сьомко? Так хто-небудь інший побачить. Іти в обхід, на Стару Кладку? Так далеко, часу скільки дурно пропаде. А до вечора треба вже печеру викопати, щоб було де ночувати.