Намисто

Сторінка 53 з 66

Винниченко Володимир

— А-а... — рипить він, побачивши Льоню. — Випустили?

Рухи йому стають жвавіші. Він застібає піджак па всі ґудзики й тихо каже до тітки:

— Позачиняй усі вікна.

Тітка, важко зітхнувши, зачиняє вікна, а дядько підходить до стола, сідає і так само й собі перекладає лозинки з одного місця на друге. А жовтяві, з червоними жилками очі важко, мовчки вп'ялися в біленьку тоненьку постать біля шафи і душать її.

Льоня заціпеніло дивиться просто в ці очі, задихається від млосного, чадного жаху і не може відвести погляду від жовтих, пукатих, страшних баньок.

— Ну? — рипить нарешті дядько. — Що ж тепер з тобою зробити? Га?

Тітка, позачинявши вікна, сідає в куточку й журливо складає руки під грудьми.

— Ну, кажи, чого ж ти мовчиш! Що зробити з гобою після цього? Га? Кажи сам. Ну?

Льоня мовчить, тільки руки його цупко, конвульсивно ходять по спинці стільця і пошерхлі, смаглі уста розкрилися, як у гарячці. А очі невідривно, зачаровано вп'ялися в очі дядькові й не кліпнуть.

— Так ти так оце дякуєш нам за те, що ми тебе, як сина рідного, прийняли, що годуємо, вдягаємо, вчимо тебе? Га? Мовчиш?

Тітка зітхає:

— Тут він мовчазненький.

— Ну, кажи ж, що з тобою робити: в свинопаси тебе оддать чи в попихачі до якогось шевця, в товариші твоєму Сашкові? Га?

Льоня раптом робить усім лицем такий рух, неначе ковтає щось. Дядько помічає це.

— І оддам! І оддам! Ось із гімназії сьогодні виженуть, і завтра ж одведу тебе до шевця. Не хотів бути благородним, іди в шевці. Знаєш ти, що сьогодні ввечері тебе з гімназії виганяють? Знаєш?

Льоня знову немов ковтає щось, а в заціпенілих очах навіть пробігає рух.

— Ага! Догрався? Тільки не жди й не моли: просить за тебе, сукиного сина, я не піду! Годі! В свинопаси, паршивцю, іди, коли паном не хотів бути. До своїх матерніх родичів! З мужичвою, з свинями тобі жити, а не в гімназії! Свиту, постоли носити, а не золоті ґудзики. Скидай блузу! Кончена твоя гімназія!

Льоня стоїть і не рухається.

— Кому ж я кажу? Скидай блузу! Не гімназіст ти більше, не маєш права, не достойний ти носити ґудзиків. Скидай!

Льоня скидає пояс і помалу починає розстібатися. Руки йому тремтять, пальці зачіпаються за петлі, за ґудзики. Дядько й тітка переглядаються і ждуть.

Нарешті Льоня скидає блузу, кладе її на стілець і стоїть ув одній сорочці з шлейками на плечах. Шия стала довга і худенька.

— Так. Спати будеш сеї ночі на кухні з Хведоською. А завтра відведу тебе до шевця. От радість буде твоєму батькові на тому світі, що син його такий хороший та славний став.

Тітка сумно хитає головою:

— Нехай там своїй жіночці подякує, що такого сина викохала. Викохала мама синка собі в подобу.

Раптом Льоня швидко повертається в бік тітки й гостро дивиться на неї.

— Так, так, серденько. Подякуй і ти своїй мамоньці, що такого з тебе зробила. Як сама нікчемна та гуляща була, то такого й...

Але тут Льоня зненацька ввесь заливається вогнем, хижо, люто блискає на тітку потемнілими очима й пронизувато кричить:

— Неправда! Ви самі нікчемні й гулящі! Ви самі! Ви самі!

Тітка й дядько аж тетеріють на мить од несподіванки.

— Я-я-як??! — раптом грізно підводиться дядько. — Що ти сказав?

Але Льоня не чує дядька й усе кричить до тітки, дзвінко й несамовито:

— Ви самі! Ви самі! Ви самі!

І аж кулаки стискує, аж ногами тупає. Тітка повертається до дядька й киває йому на Льоню:

— А що? А я не казала? Чув?

Але дядько швидко ступає до Льоні, хапає його за руку, шарпає на себе, підхоплює другою рукою під тоненьке тільце, перевертає в повітрі й просуває головою наперед собі між ноги. Затиснувши його між колінами, він рипко й люто гукає до тітки:

— Дай різку!

Тітка швиденько оббігає стіл, хапає різки й підтюпцем підносить їх дядькові.

— Та так уже ж дай, щоб навіки пам'ятало. Та штани б йому скинув, бо забрудниш різкою.

— Одійди! — скажено хрипить на неї дядько і здушує колінами тільце, що в дикому жаху корчиться й пручається між ними. Потім, одвернувши трохи набік руку з лозиною, змахує й б'є по худенькому білому заду. Тільце від цього все скидається догори, й за ногами дядька чується такий пронизуватий, болючий вереск, що дядько на мент аж застигає рукою в повітрі. Але зараз же знову змахує нею й ще скаженіше ріже різкою біле тільце. І знову, й знову, з хижим хрипом, з викоченими сп'янілими очима, із сласністю люті.

Скрики Льоні зливаються в один дикий зойк, тільце безупинно шарпається, вигинається, б'є передками черевиків по підлозі, корчиться. А різка раз за разом із шипінням урізається в спину, в зад, у ноги.

— Оце тобі нікчемні!.. Оце тобі гулящі!.. Оце тобі Сашко!.. Оце тобі штуки!.. Оце тобі! Оце тобі! Штанці вже позеленені корою лозини, розрисовані в усіх напрямах зелено-брудними штрихами, уже й кора поздиралася на лозі.

У щілині дверей, що в сіни, видко кінчик носа й одне око Хведоськи, широке, повне жаху й болю. У клітці швидко-швидко стрибає чижик і чудно попискує. Кіт Содом забився під канапу й круглими очима перелякано світить звідти. До шибки знадвору прилипло скривлене лице Сашка і замерло, як величезний нічний метелик.

Але ні дядько, ні тітка нічого того не помічають. Тітка стоїть, склавши руки під грудьми, й за кожним ударом хитає головою:

— А так йому!.. А так!.. А так!..

Дядько вмить спиняється й, не випускаючи тільця з-поміж ніг, завертає голову позад себе й хрипить:

— А будеш, сукин син? А будеш?

Льоня перестає вити, але корчиться й вигинається ще дужче і з диким одчаєм кричить:

— Ой, не буду більше! Ой, не буду! Ой, дядечку рідненький! Ой, не буду!

— А-а, не будеш? А хто нікчемний? А хто гулящий? Хто?

— Ой, не буду, мамочко ж моя рідна! Ой, не треба! Ой, не треба!

— А кажи: хто? А кажи! Тітка твоя? Тітка?

Але Льоня корчиться, вигинається, кричить, а не хоче сказати, хто нікчемний.

— А-а? Так? Так ти так?!

І знову ще з дужчою люттю різка гасає по тілі. І знову тітка ще з більшою жадністю хитає головою й притакує:

— А так йому! А так! А так!

На штанцях уже то тут, то там проступають темно-червоні смужки крові. Тільце все слабше та слабше корчиться, крик стає хрипкий, здушений. І враз уривається, а тіло все опадає між колінами й не здригується під ударами.