Зачинили голубів, пішли в хату, але їсти нічого не схотіли, тільки забрали постіль і полізли до себе на повітку. Мама й тато не дуже й умовляли їх їсти, а за сірого навіть не питали, бо й так видко було, що загинув їхній улюбленик.
Але не спалося близні. Уже й гамір надворі та по квартирах затих, уже зорі ясно та рясно кліпали в густо-синій височині, а Вашко та Любка лежали горілиць і дивилися в небо. І сірий десь у дірці своїй не спав, і чорна голубка у грядці не спала. Жалібно й самотньо свистів паротяг на далекому вокзалі. А сірий чув цей свист і тоскно рвався з-за дроту на волю.
— Вашку! — тихо спитала Любка. — Ти не спиш?
— А що?
— Як ти хочеш спасати сірого?
Івашко суворо бовкнув:
— Ніяк. Спи.
— Вашечку, скажи.
Івашко мовчав.
— Я ж, Вашку, боялась, що ти вб'єшся. Хіба ж я того, що мені сірого не шкода?
Івашко рвучко повернувся боком до Любки.
— Авжеж не шкода! Він нам щастя приніс, він нас знає, він увесь голубник наш водить, він — товариш наш, а ми кидаємо його в дірці на муки та на смерть. "Не шкода"!
Любка теж рвучко повернулася на бік і навіть на лікоть сперлася. — А якби ти через нього вбився? Га? А якби ти вбився? Так то нічого? У-у, та я б того сірого сама, своїми руками задушила! От що!
Вашко теж ісперся на лікоть.
— Та чого б я вбився?! Чого?! Шворка добра, нова, десять таких, як я, видержить. Балка — залізна. Стіна — товстелезна. Чого б я вбився?
— А я знаю, чого? А от трохи ж не впустили тебе хлопці, як отой сволоч закричав на нас. Я знаю, що могло бути?
— Е-е, "могло бути". А сірий сидить там і мучиться.
І Івашко знову ліг горілиць.
— Та чорта з два! — помовчавши, з упертою загрозою додав він. — Я його сам урятую. Не треба мені нікого. Я його так не покину. Нехай уб'юсь, а не покину!
Любка мовчала. Потім тихо, понуро спитала:
— Як же ти будеш його рятувати?
— Як знаю, так і буду.
— Я буду тобі помагати.
— Не треба. Ще вб'юсь. Спи собі там. Лягай.
Любка, одначе, не хотіла спати й не лягла, поки Івашко таки не сказав їй, як хоче рятувати сірого. І горнулася до нього, і плакала, і ногами в люті, горі й тузі пацала, аж поки не сказав. А як сказав, вона нічого не відповіла, тільки зіщулилась і лягла як прибита.
— Ну? Будеш помагати?
Любка мовчала.
— Будеш, Любко?
— Буду... — хрипким шепотом, глибоко зітхнувши, сказала Любка й затихла.
Та так і лежали всю ніч, слухаючи, як роса палала їм на лице, аж поки не почало над вокзалом небо сіріти. Тоді Івашко став на коліна, уважно подивився на небо й раптом приліг коло самої Любки. Приліг, обняв, щільно-щільно пригорнувся й зашепотів їй на вухо:
— Я не впаду, Любочко, їй-богу, не впаду! Ти ніяк-ніяк не бійся. Я ж уже так лазив. Пам'ятаєш, у дядька в клуні, як горобців дерли? Пам'ятаєш?
— Так то у клуні... — з натугою видихнула Любка і сильно-сильно пригорнула до себе Івашка.
— Однаково! Їй-богу, однаково! Побачиш. А ти ж подумай: врятуємо сірого! Га? Буде знову з нами. Не покинути його там загибать. А я не впаду, Любко, нізащо не впаду! Ну, давай іти. Вставай. Вже починає світати.
Він устав на ноги й швидко почав одягати штанці. Любка теж ув одну мить одяглась, і вони тихенько злізли з даху. На подвір'ї було темніше, ніж на повітці, майже темно ще. Увесь двір, усі вікна, двері, хвіртка, навіть Кадон і кури, все спало ще. Близня тихенько пролізла під ворітьми й вибралась на вулицю.
Спала й вулиця, позаплющувавши вікна на віконниці. Роса мокро лежала на лавочці біля воріт, на приступках ґанків, на каміннях тротуару й сивіла на дахах.
Витягши з бур'яну шворку, близня прудко пішла Бузюківською вулицею. Мокрий від роси порох свіжив підошви, й тілом пробігали вранішні дрижаки. Любка Івашкові, а Івашко Любці здавалися сірими на обличчя, — чи то від безсоння, чи хвилювання, чи від сірого ранкового світла.
Заспівав півень, за ним другий, третій, і хутко вздовж усієї вулиці, наче ввечері хтось запалював один за одним ліхтарі, покотився спів півнів.
На розі Бузюківської та Підкамінної зустрівся їм візник. Він куняв на передку, а конячина, похнюпивши голову, ледве пленталася. А більше ні душі не зустрілося їм аж до самого розваленого млина.
Хата круглопикого дядька стояла з зачиненими віконницями, відгороджена від муру й городу садком.
Світало дужче. До сіро-сивої фарби неба хтось із краю підпустив легким-легким порохом рожевості, там десь із-під обрію пнулося до неба сонце.
Близня зайшла до муру так само, як і вчора. Було вже видко всі дірки на ньому та балки, що довгими зубцями, як поламаний гребінь, стирчали з нього. Але розібрати, чи виставляв із дірки голівку сірий, ще не можна було.
Пошепки перекидаючись словами та озираючись до садка, близня розмотала шворку й прив'язала її до нитки, що так і висіла, як її вчора покинули. Після того Любка потягла за нитку, а Івашко розправляв шворку, щоб легше було тягти. Лице в Любки було сіре, з синцями під очима, але губи були так само, як у Івашка, тісно стулені й погляд суворо-завзятий. Все одно — чи пан, чи пропав!
Шворка на цей раз перетяглася через балку легко. Івашко швидко зробив петлю, аж зубами затягши вузла, спробував ногою і скинув картуза.
— Ну, тепер гляди ж, Любко, тягни добре!
І, влізши в петлю, він сів на неї і взявся обома руками за другий кінець шворки. Любка вхопила цей самий кінець, тільки трохи нижче.
— Ну, тягни!
Обоє сильно потягли, й Івашко трошки підсунувся на петлі вгору. Тоді він переставив руки вище по шворці й знову підтягнувся на ній. Далі знову так само, знову й знову. Таким чином він сам себе тяг угору, а Любка тільки помагала йому та натягала внизу шворку, щоб не теліпалась і не плуталась круг ніг Івашка.
Перша балка, що стирчала з муру, була ще далеченько. Але Івашко знаходив у стіні камінці, що виступали, чи дірочки, ставав на них одною ногою й спочивав, тримаючись за обидві шворки.
Рожевість на обрії ставала виразніша, а небо ясніло, блакитніло, зеленіло. Загавкала десь збоку собака, заторохкотів віз і наче в яму провалився, — то з шосе переїхав на просту дорогу.
А Івашко все тяг себе та тяг угору, перебираючи руками й підтягаючись на них з петлею. Любка розчервонілася, вкрилася легким потом, але цупко тримала шворку, тягла її з усієї сили й усе подивлялася вгору, чи далеко ще до першої балки.