Намисто

Сторінка 41 з 66

Винниченко Володимир

А сірий дзвенів крилами все нижче та нижче, немов придивляючись і вибираючи місце, де йому краще сісти. Невже ж сяде?! Невже ж зрадить?! Корній Іванович знову легесенько ногою трюхнув із-під землі. Знову голуби перепурхнули з одного місця на друге. Тоді сірий крутнувся грайливо, часто залопотів крилами й сів на саму грядку, неначе в себе вдома.

Корній Іванович озирнувся до близні й сердито кинув:

— Оце такий льотний?

Але тут Любка раптом ухопила блідого Івашка за рукав і закричала:

— Ой Вашку! Ти знаєш, чого він сів? Бо нас тут бачить! їй-богу, того! Дядю, він сів через нас, бий мене Бог!

Корній Іванович похмуро посміхнувся.

— Голуб — не собака.

— Та їй-богу, через нас! Наш сірий — такий. Вашку, давай сховаємось за хату. Давай, Вашечку, бо спіймають.

Івашко тільки стояв і кусав губи, що тремтіли чогось. В Любчині слова він, розуміється, не вірив. "Голуб — не собака". Просто — нельотний та й сів, а не того, що своїх хазяїнів тут бачив. Але Любка так благально, так перелякано тягла його за хату, що він ізнехотя посунувся за нею.

Корній Іванович посміхнувся, щипнув себе за борідку й наготовився ловити сірого. Але дивна річ: сірий чогось непокійно витяг шию, нашорошився, почав озиратися на всі боки, ходити по гребені грядки, здригуючи крилами, неначе збираючись летіти. Корній Іванович, не рухаючися з місця, повів очима навкруги, шукаючи причини цього непокою: може, десь кішка йшла або його голуби чогось ізлякались. Ні, нічого такого навкруги не було, всі голуби були спокійні, як і раніше. Поруч сірого на грядці сиділи інші голуби, але вони ніякої тривоги не виявляли. Чого ж він раптом так занепокоївся? То як свій був, а то таким чужаком себе почав показувати, що гірше якогось дикуна з дзвіниці.

І тільки Корній Іванович рухнувся, щоб підсунутися ближче до грядки, як сірий шарпнувся, різко засичав крилами й, мов ракета, звився догори. Звившись, він на якусь мить застиг на одному місці, потім повернувся і, неначе по дроту, рівно, певно, прожогом полетів просто додому.

Корнієві Івановичу аж губа одвисла від здивовання. Такого голуба й у нього самого, мабуть, ще не було. Дійсно ж, видко, того сів, що тут хазяїни його стояли. А як пішли, то й він, немов собака, помчав за ними.

А близня, боячись, що заверещить од радості й перелякає ввесь голубник Корнія Івановича, навіть не попрощавшися, стрімголов полетіла за сірим. Тільки Любка, крутнувши золотою кучмою, як гривою, озирнулась і крикнула:

— Ага! Не льотний?

Сірий уже сидів у себе на грядці, як вони прибігли, й, гордо задравши голівку, трусив шиєю, немов сміючись і кажучи:

— Ага! Не льотний?!

А Любка стрибала перед Івашком і кричала йому в лице:

— Ну, що: не знає він нас? Ні? Ні? Не того сів, що ми там були? Ні?

Івашко вже й сам бачив, що так воно й було, як казала Любка, та соромно йому було і перед нею, і перед сірим. А надто перед сірим: не повірив у товариша, зрадив, можна сказати, й перед собою, і перед чужим чоловіком. "Голуб — не собака". От тобі й не собака!

От тільки трошки воно якось не до ладу було, що сірий ніяк паруватися не хотів. Чи не були йому до пари ті голубки, що близня призначала? Чи не любив жити в парі? Чи, може, в нього вже була десь голубка і він скучав за нею та не хотів з іншою дружитися? Хто ж його знав. Близня сірого, розуміється, ніяк силувати не хотіла. Всіх інших розлучала й парувала, як уважала за краще, — чорного з білою, жовтого з жовтою, рябого з сірою. Садовили під кошик днів на три-чотири і хоч-не-хоч, а паруйся. Але сірого шанували. Не хоче? Не до вподоби? Ну й не треба. Хай сам собі пару вибирає.

І сірий таки вибрав собі. Але як!

Раз уранці, випустивши голубів, Івашко, як усякий щирий голуб'ятник, діловито, уважно й строго обвів оком небо. Воно було в пухнастих жовтих кучугурах хмар, — неначе жужмом хтось накидав старої вовни. Ніхто з голуб'ятників ще не ганяв, і тільки дикуни з Пречистенської церкви пролітали своїм дикунським прожогним льотом. Усе було неначе зовсім спокійно. Коли ж Любка раптом перелякано прошепотіла:

— Вашку! Чужий летить! Чужий!

— Де?

— Он там!.. Бачиш?

— Та де?

Івашко так захвилювався, що нічого не бачив. Водив очима за рукою Любки, мружився, кривився, витягав голову, але Нічого не помічав.

— Та де ти його бачиш? Може, дикун?

— Ой сліпа блинда! "Дикун"! Хіба так дикуни літають? Ну, он же він, он-он! Сюди летить, сюди! Давай трюхать, Вашечку!

Нарешті Івашко спіймав поглядом маленьку чорну крапочку в небі, що тріпотілася, як мушка в павутинні. Дійсно, літ був не дикунський, та дикуни так високо й не літають. Це був таки чужак!

Близня, тремтячи від хвилювання, кинулася до голубів.

— Помаленьку, Вашку, помаленьку треба. Корній Іванович казав, що...

— Е, Корній Іванович! Це коли чужий низько, тоді помаленьку. А коли високо, то треба, щоб він добре бачив. Я б знаєш що? Я б своїх спугнув! Нехай вони його льотом у себе закрутять. А їй-богу! Ех, чи пан, чи пропав, вдруге не вмирати! Давай? Га?

— А давай!

І близня, нехтуючи заповіт Корнія Івановича, "спугнула" своїх. Сірий зараз же взяв перед і, наче знаючи, чого треба, миттю погнав угору свердлом. Чужий, побачивши голубів, зараз же звернув до них і виразно почав наближатися.

— Диви, Любко, диви: підходить до наших, підходить! Бач, бач?

От чужий уже став видніший, більший. Уже й літ його можна було бачити як слід: він був нерівний, неспокійний, кривулястий і занадто часто крила тріпотіли. От він уже зовсім-зовсім до зграї наблизився. Але змішуватись не хотів і літав поруч неї, то присуваючись, то відсуваючись.

— Ех, якби сірий його гарненько закрутив! — зітхнув Івашко. — Тоді б ми зараз же трюхнули, осадили й ловили б.

— Закрутить! Е, сірий закрутить!

І таки так: закрутив сірий, ще якусь часинку політав чужий осторонь та й скотився в зграю. Часом, правда, вистрибував з неї, блукав сам на тлі хмаряної вовни чорним метеликом, але зараз же знову напливала на нього зграя і всмоктувала в себе.

— Давай осаджувать, Вашку? Га?

— Давай!

Івашко випустив із грядки тих, що лишалися, взяв ганяло й поволі перегнав ним голубів із грядки на повітку. Зграя вгорі зараз же помітила внизу миготіння крил своїх товаришів і почала знижуватись. Івашко ще раз трюхнув, і голуби ще нижче спустилися. Чужий літав з ними й більше не вибивався. Тоді Івашко сипнув трохи зерна біля грядки й голуби почали злітатися з дахів на землю. Зграя й це помітила, — е, там, на землі, їдять! І почала швидко-швидко зсуватися вниз, як по мотузку. От зробила останній круг і, дзвенячи крилами та мало не зачіпаючи ними за димарі, розсипалась по дахах будинку, повітки, грядки.