Намисто

Сторінка 22 з 66

Винниченко Володимир

*Губернатор — керівник губернії, адміністративно-територіальної одиниці в тогочасній Росії та на окупованих нею землях.

Старій аж руки трусилися, як вона брала його з рук Івашка (сірі, спухлі, всі в буйному ластовинні руки). Ну й куди ж їй, старій та сліпій, було розпізнати, від кого то була та третя масть: від Бога чи від Івашка? Аж поцілувала в ту жовту плямку, аж перехрестилася і, не випускаючи засмоктаного щастя з рук, зараз же дала Івашкові — та не полтиника, а цілих шістдесят копійок!

Кому-кому, а близні тримасна кішечка таки принесла щастя того вечора. Шістдесят же копійок! Разом із іншими (шістдесят плюс дев'ять) получаємо: шістдесят дев'ять копійок! Та на ці гроші вже можна було три пари поганеньких сивачків купити.

І від того щастя близня таке того вечора виробляла, що тато аж ремінь із штанів скинув. І тільки цей грізний натяк загнав її на піч та трохи навернув на спокійніші думки.

Так то воно так, шістдесят дев'ять є. А решта? А сімсот тридцять одна? Де їх узяти? Почати робити людям щасливі кішки? Небезпечна комерція. Хтозна, що ще скаже приставша, як жовта фарба злізе? Отже, далека, ой, яка ще далека та трудна лежала путь до голубника!

Та гроші грошима, а за будівельний матеріал теж не можна було забувати. Весна от-от мала шугнути. Близня аж худнути почала. Цілісінькі ж бо дні вона була в напруженні, в біганині, в клопоті та хвилюванні. Вона інакше тепер і не ходила, як зо спущеними додолу очима. Насамперед завсігди ж можна знайти гроші, як пильно дивитися в землю. Адже знайшла Любка торік дві копійки на базарі. А потім може попастися цвяшок, скобочка, гвинтик, кільце.

А поза цим усім треба було збирати кістки. За добру купку кісток ганчірник платить і п'ять, і сім копійок. Ну, а на вечір, як почне сутеніти, треба бігти на Пустирі, витягати цвяхи, здирати дошки та тягти їх додому.

А дома на печі треба було думати, де та як іще розстаратися на гроші. Любка, правда, серед шепоту раптово, як убита, засинала. Але Івашко ще довго лежав і нишпорив очима по стелі.

Та й винишпорив-таки. Раз уранці суворо сказав Любці:

— Сьогодні матимем копійок з тридцять. Любка радісно поширила на нього синяву очей і скрикнула:

— Та бре?!

— Побачиш.

— А як? А як?

— По дорозі до школи скажу.

І по дорозі до школи він виклав Любці свій план. Любка слухала широкими очима і вся аж танцювала від смішності.

— Тільки гляди мені, щоб усе робила, як я кажу, а не по-свойому! Чуєш!

— Ой, буду робить!

І от, вернувшись із школи та похапцем ковтнувши обід, близня пішла на базар. Ішли вони собі поволі, заклавши руки в рукава, байдужісінько поглядаючи в небо, — от собі проходжувалися чемненькі дітки. Але перекупки, зобачивши чемненьких діток, почали, як звичайно, йорзати на своїх сідалах, сердитись, перегукуватись:

— О, іде вже чортова близня! Іде!

— Хапайте, Карпівно, дрючка! Та по ногах їх! Та по ногах!

Але близня ішла собі, неначе нічого не помічаючи й не чуючи, — нема за що по ногах їх бити. Закутані в величезні хустки та кохти, незграбні опудала на сідалах-табуретках від такої поведінки близні ще більше занепокоїлись і понакривали рядюжками та рушниками свої діжечки, кошики, ночовки. Чорт їх угадає, цих арештантюг, що вони на цей раз надумали. Ач, прийшли, хоч і натовпу немає. Звичайно вони нальоти свої роблять у базарні дні, коли за народом і не помітиш, як воно підлізе до ночов. А це просто тобі вже на очах, видко, задумали грабувати. Близня пройшлася собі раз між рядами і повернула назад. Та вже не серединою ряду, а трошки ближче до ночовок та діжечок.

— О, о, підсуваються, підсуваються!

— Пильнуйте, тітко Семенихо, пильнуйте!

— А чого вас чортяка тут носить? Га?

Але близня безневинно та мовчки пройшла знову до кінця, не виявляючи ніяких злих намірів, і знову повернула назад. Та знову ще трошки ближче до діжечок.

— Та що ці халамидрюги тут лазять?! Чого треба?!

— Та вперіщіть їх добре ломакою!

— Дражняться, чи що?!

Але вперіщити діточок, що проходжувалися собі, не роблячи нікому ніякої шкоди, якось не випадало. А знов же таки тільки те й робити, що не зводити з них очей і через них покупців пропускати, теж не можна було.

А близня ходила собі та й ходила. І тільки часом швиденько, злодійкувате переглядалася на очах у всіх. Та ще більше цим завдавала непокою перекупкам.

Кінець кінцем баба Ступа не витримала, вийшла з-за своїх ночов і перегородила дорогу близні.

Товстелезна, навхрест перев'язана синьою хустиною, з сизим, як шийка в голубів, носом, вона стала, немов гора, ще й руки в боки взяла.

— Ну? А чого лазите тут?

Івашко та Любка зупинилися, підвівши до неї дві пари чистих, невинних оченят.

— А ми, тіточко, гуляємо, — тонесеньким, лагідненьким голоском одповіла Любка.

— Гуляєте? — басом сказала баба Ступа. — А хто в мене колись вигуляв яблука з ночов? Га?

— А хто, тіточко? — з великою цікавістю запитав Івашко і хитренько примружив куточки очей.

Баба Ступа обурено хитнула на нього головою:

— А дивіться на цього арештантюгу! Яке святе та боже. Та за тобою, хлопче, давно вже риштанські роти плачуть.

— Е, хай плачуть! Аби я не плакав. А чого ж ви сердитесь, бабо Ступо? Ми ж вам нічого не робимо.

— Не ходіть тут. Геть собі під три чорти звідціля!

— Як дасте всі по три копійки, так підемо.

— Я-я-як?!!

Баба Ступа аж трохи не зомліла. А по всіх опудалах, як дробом по залізному даху, заторохкотіло:

— Як? Як?

— Чули ви таке???

— Та як?!

— Ах, ти ж щеня, сто бісів твоїй матері!

— Та це вже як поліція: збор робить?!

Але "щеня" тільки підсьорбнуло носом і заклало руки в кишені.

— Не дасте, будемо щодня тут гулять. А як дасте, так три місяці ні в кого нічого не зачепимо. От присягтися на цьому місці!

Деякі баби аж у боки взялися від такого зухвальства.

— Чи ви бачили коли таке?! Ще й нахваляються!

— Та ми не нахваляємось, а так нам звелів Микола-Вгодник.

І Івашко з незалежним виглядом знизав плечима. Не наша, мовляв, вина, звертайтесь до Миколи-Вгодника. Та так серйозно, з такою байдужістю сьорбнув носом, що баби повитріщалися: бреше хлоп'я, глузує? Чи, бува, й справді?

— Як же він вам велів? — суворо прогула баба Ступа.