— Хто?! Я?!
Ланка зневажливо змазує всією долонею по лиці Гришку.
— "Плакала"! Ех, ти! Чого б я плакала?
— А як же тебе пустили?
— Ніхто мене не пускав. Сама вирвалась і втекла. Як штовхнула городовика в живіт, так він і покотився. А сама навтьоки! Вся поліція за мною через увесь город гналася, в свистки сюрчали. Може, й тепер ще десь женуться.
Всі злякано дивляться до вулиці. Червоні сутінки погустішали, по кутках стоять сині тіні. Але скрізь тихо, спокійно, — ні свистків не чути, ні поліції не видко.
— Ну, а тепер ходім цебер брати! В мене ж іще вечеря не зварена, матінки мої рідні! Швиденько! Гайда!
І Ланка кидається до глинища. Всі прожогом летять за нею.
На глинищі якось дуже порожньо і трошки моторошно. Здається, що по ямах позасідали якісь чорні люди й попритаювалися. Може, розбійники, а може, поліція.
Та Ланка перша скочується до ями й починає вигрібати цебер. За нею Гришка та Юшка. А Муся з Котиком стоять на горбку і нашорошено, боязко поглядають навкруги. Після вітру тиша така, що чути голоси і гавкіт собак аж ізнизу.
Нарешті цебер викопано й витаскано нагору. Тоді Ланка виймає з кищені сімака і передає Гришці. Гришка жадно хапає його і швидко ховає в штани.
— Тільки ж, хлопці, глядіть! — суворо, півголосом каже Юшка. — Нікому ні слова за це! Чуєте? Бо всіх нас тоді на каторжні роботи, як пить дать!
— Ой, нікому, нікому!.. — з страхом шепоче Муся і бере Котика за руку.
Після того Гришка, Муся й Котик прокрадаються додому в один бік, а Ланка з Юшкою несуть цебер у другий.
Сутінки вже зовсім посиніли. У небі й у місті закліпали вогники. А між ними пливе тепла, густа тиша і пахне степовим порохом.
"ГЕЙ, НЕ СПИТЬСЯ..."
Почалося все ось із чого.
Івашко та Любка спускалися лідяками* на Сінній площі. Площа та була величезна, — ціле поле, — і широченною горою збігала в долину аж до самої річки. А понад річкою розлігся закурений, кострубатий, увесь у димарях, у залізному плетиві завод. Так що, як сядеш біля лісних складів, як набереш у груди повітря, як ухкнеш, як цюкнеш підборами, так прожогом і летиш хвилин із десять униз і влітаєш трохи не в заводські ворота. Морозний дух ріже груди, наче дрота ними протягає. Вітер, як склом, скоблить ніс і щоки. У вухах тонкий, немов лозиною, свист. А несамовитий лідяк на горбках тільки підгецує, тільки підгецує та ще дужче після того жене вниз, — гей, держи, бо рознесе!
*Лідяки — шматки льоду, спеціально оброблені, на яких дітвора з бідних з'їжджала з гірок, як на санчатах.
Куди ж там к бісу зрівнятися з лідяком отим паршивим саночкам! Хай вони які хоч будуть, хай на залізних полозках, як ув інженерського гімназиста, хай собі з подушечками, та килимками, та балабольками*, а в гоні вони супроти лідяка — що корова супроти коня.
*Балабольки — дзвіночки, бубонці.
Ну, розуміється, інженерському гімназистові, Льоньці сапатому, раз у раз це пекло досадою. Самому сісти на лідяка? Так насамперед, серденько, того лідячка треба вміти вибрати, треба вміти й приладнати. Щоб саму дірочку для мотузка зробити, скільки треба пополежати коло лідяка та поподмухати в нього крізь соломинку. А обцюкати так, щоб не важив ні вправо, ні вліво? А сидіння видовбати?
Куди ж це Льоньці сапатому, паничикові незграбному!
А крім того, ще й батьки не дозволяли. Щоб ото їхній Льоня та лідяком спускався, як якийсь слюсарів хлопець?! Та ніколи в світі!
От Льоня собі й тюпав своїми пишними саночками, підпихав їх ногами та балабольками дзвякав далеко-далеко позаду слюсарських хлопців. А сам заздрив та злостився.
От із тої злості, мабуть, і захотів показати, що в нього може бути таке, чого ні в Івашка, ні в Васька, ні в кого з простих хлопців не було й не може бути.
Уже вечоріло. Небо ставало сіре, тільки на заході ще горіла малинова смуга, як величезна скибка стиглого кавуна.
У Любки зайшли зашпори в руки і ноги. Вона, розуміється, пашіла собі й далі своїм рум'янцем, закотисто реготалася, шарпала всіх і готова була до ранку спускатися. Але пучки, проте, мертво нили, — Івашко це знав по собі. (А що в нього, те й у Любки, це вже й питати не треба).
Всі стояли, як звичайно, під ліхтарем, біля Лейбиного підвалу з сіном, та лагодились розходитись. Аж раптом Льонька звернувся до Васька з таким запитанням:
— Слухай, Васько, а що хоче твій дядько за гривуна-рисака*?
*Гривун-рисак — народна назва голубиної породи.
Васько аж покинув ув'язувати мотузка біля лідяка і здивовано витріщив на Льоньку свої мишачі оченята. — А тобі навіщо?
Льонька затягнувся з рукава цигаркою і недбало чвиркнув набік.
— Та коли б не дуже дорого, то купив би.
— А нашо ж він тобі?!
— А дядькові твоєму він нащо?
— А диви! Так у дядька ж цілий голубник. П'ятдесят пар голубів.
— І в мене буде голубник.
І Льонька так спокійно, так байдуже сказав це, неначе про пачку цигарок. Хлопці на мент ошелешено дивилися на нього. А він знову смоктнув цигарку і, склавши губи, як зашморгнутий кисет, пустив дим віничком по сивій шинельці своїй (щоб не видно було диму).
У Любки очі стали широкі та злякані:
— Голубник?! Справжній?!
— Ну, а який же? Не з пір'я ж.
(Івашко та Любка мали колись, як менші були, голубник. Хороші, гарнесенькі голуби були в ньому, — і жовті, і білі, і чорно-рябі, усякої масті, — і літали добре, якщо дмухати на них. Та тільки не справжні голуби, а пір'їни).
— І грядка буде?! Справжня?!
— А де ж живуть голуби? У сажу, чи що?
— А де ж ти візьмеш?
— Та десь уже візьму.
— А багато голубів буде?
— Та на початок пар із десять.
— А коли?
— На літо. Як кончу екзамени.
Васько зробив ласкавенькі очі й ніжненько зазирнув у лице Льоньці:
— Папашка, мабуть, справлять голубник, як перейдеш у третій клас? Еге ж?
(Торік так само після іспитів папашка справив Льоньці монтекристо* за те, що перейшов у другий клас).
*Монтекристо — система малокаліберних рушниць та пістолетів, названа за ім'ям персонажа роману А. Дюма "Граф Монте-Крісто".
Льонька нічого на це запитання не сказав і підніс недокурка до губ, щоб плюнути на нього та погасити.
Але Васько злякано вхопив його за рукав:
— Не гаси, не гаси! Давай я кончу.
Льонька випустив із пучок недокурок, і Васько зараз же пересадив його до себе в рот, важно задравши все лице догори. Він не боявся, що його побачать із цигаркою: батька в нього не було, матері ж він боявся так само, як торішнього снігу. А з школи його виключили вже давно.