Найперша жертва

Сторінка 33 з 46

Роберт Шеклі

Звістка про те, що когось покарали "Відчайдушною Їздою", летить попереду машини. Легкові, вантажівки, автобуси притискаються до пішоходів. Перехожі заскакують у під'їзди або в спеціальні протиавтомобільні укриття. Так сталося й зараз, коли мимо них проносивсь Альбані в своєму розпеченому "ламборджіні".

Він якось зумів звернути ліворуч, аж колеса завищали, на шосе, що вело за місто. Прискорення вдавлювало його в сидіння, коли він намагався маневрувати в потоці машин. На панель поступила нова команда, автомобіль почав вихляти колесами, роблячи по шосе зиґзаґи, з'їхав на поле, а тоді на путівець.

Альбані, наче людина, що змагається з пітоном, пробував викрутити кермо, безперервно тис на гальма і боявся, щоб вони не полетіли взагалі.

Та найголовніше випробування чекало на нього попереду: у сотні ярдів від себе він побачив пробку; машин було так багато, що проїхати було ніде. Він випустив кермо й заплющив очі.

Цієї миті термін покарання вичерпався, і панель-акселератор клацнула, вимкнувшись. Альбані негайно натис кнопку "Парашут" – засіб безпеки, яким були обладнані всі машини на Есмеральді. Він загальмував у кількох футах від забитої транспортом розв'язки.

До Зоопарку він їхав із швидкістю черепахи. Водіям, вцілілим після "Відчайдушної Їзди", належала винагорода – двадцять чотири години неймовірної безпеки, коли вони могли їздити як завгодно повільно. Альбані тепер рухався із швидкістю двадцять миль на годину.

У Зоопарку служитель спочатку надовго замислився, однак, одержавши хрусткий п'ятидоларовий "рецепт" для відновлення пам'яті, згадав, що якийсь схожий на Гортона Фута чоловік досить довго простояв біля клітки з бабуїнами. А півгодини тому поїхав.

39

Альбані мов навіжений помчав до міста, порушуючи правила руху, аби задовольнити найприскіпливішого патрульного. Гарольд тим часом прийшов у порт. Йому сказали, що Фут ошивається в Маллігановому салуні "Останній шанс", що був одночасно й нічліжкою. Ця висока вузька будівля розташовувалась неподалік від доків.

– Фут? – перепитав власник салуну. – Невисокий худий чоловік у довгому чорному пальті? Аякже, іноді він сюди заходить. Однак де він зараз, я не знаю.

– Я хотів би його розшукати, – наполягав Гарольд.

– На вашому місці я б пошукав його біля причалу для рибальських суден на розі Лейкхерст і Віанд. Іноді він там наймається важити рибу, коли фабрика штучної свинини зачинена.

Гарольд подався до причалу. Тут стояли великі сейнери з Куби, Гаїті, Багамських островів. Кричали, кружляючи над ними в розпеченому полуденному повітрі, чайки. Гойдалися на приколі невеликі суденця, їхні щогли порипували від вітру. Більшість цих човнів вже прикрашені для святкової ночі, бо Сатурналії наближалися. До них лишилася тільки одна ніч. Напередодні свята пропливатимуть вночі через гавань кораблі, на них – ілюмінація, феєрверки.

Гарольд помітив на причалі старого, вдягненого в якесь лахміття, що сидів на швартовній тумбі й дивився на воду.

– Фут? – перепитав він. – Гортон Фут? Як знаєш, куди зникає ранкова імла, відомо тобі, де шукати сховок його.

– Що? – здивувався Гарольд.

– Кіплінг. Вам конче потрібно знайти Фута?

– Так.

– А варта інформація про нього двадцяти монет?

Гарольд заплатив. Старий повів його задвірками до лабіринту перекручених і переплетених вулиць Есмеральди. Канави тут тхнули помиями, а безплідні шпаки нападали на оскаженілих пацюків, змагаючись за ласі шматочки недоїдків. Згори з балкона долинав жіночий спів – журлива народна пісня, стара як світ, про те, як сумно мити щодня посуд, знаючи, що коханий ніколи до тебе не повернеться.

Городяни – дехто широколиций і неголений, а дехто вузьколобий і похітливий – підпирали спинами двері будинків, тримаючи руки в кишенях, а глиняні люльки – в зубах, наче тільки того й чекали, що з'явиться Гольбейн[14] і почне їх малювати. Запалали газові ліхтарі, навколо кожного виник яскравий світляний німб; архітектори Есмеральди скопіювали їх із старого фільму Лерда Крегара. Скінчилась вечірня молитва, сині сутінки нарешті заступила гомінлива ніч.

– Ото попереду – він, – показав старий і пірнув у бічний провулок.

Гарольд подивився у вказаному напрямку. На тому боці перед яскраво освітленим кафе, яке завдяки дзеркалам видавалося не таким убогим, сидів за крайнім столиком чоловік у чорному плащі і смакував напій, що при наближенні виявився лимонним "Рікі". А поряд із ним, попиваючи "Негроні", сидів не хто інший, як Мікеланджело Альбані.

– Аж ось і ти, Гарольде, – сказав Наводчик, – Сідай, приєднуйся до нас.

– Я сам щойно приїхав. Гортоне, це мій друг, Гарольд Ердман. Йому твоя Картка Зради теж не потрібна.

Альбані кинув на Гарольда промовистий погляд, аби той не здумав суперечити.

– Саме так, – підтвердив Гарольд, притягуючи стілець і сідаючи. – Ваша Картка Зради мені теж не потрібна. – І обернувся до Альбані:

– Що новенького?

– Вдень довелося відбути "Відчайдушну Їзду". Уявляєш? До того ж сьогодні, як на лихо, Непідкупний Вівторок. Ну, не щастить в одному, пощастить у іншому. А ти сьогодні чим займався?

– Давайте, хлопці, давайте, – втрутився Фут. – Гадаєте, я нічого не знаю? А мені, бач, відомо, що ви прагнете купити в мене Картку Зради.

– О, ти як у воду дивишся, – сказав Альбані. – Так, маєш рацію, Футе. Я хочу її купити. Звісно, не зараз. За кілька тижнів, щонайбільше за місяць. Тоді я, мабуть, зможу запропонувати тобі кругленьку суму.

– Я не можу чекати кілька тижнів, – відказав Фут.

– До мене доходили такі чутки, – приязно мовив Альбані.

– Та підозрюю, у вас теж часу обмаль.

Гарольд закашлявся, з головою видаючи себе, але ж у нього не було досвіду Альбані, як тримати себе в руках. Фут, маленький потворний чоловічок з брунатно-червоною родимою плямою, що нагадувала за формою летючу рибу, під лівою пахвою, потер носа.

– Скільки ти за неї хочеш? – запитав Альбані.

– Двісті доларів.

– Домовилися, – погодився Гарольд.

Альбані застережливо глянув на нього, але той уже витяг бумажник.

Відійшовши на квартал від кафе, Альбані промовив; звертаючись до Гарольда:

– Я б збив ціну до п'ятдесяти.

– Так, але було б уже запізно.