Наприкінці двадцять першого сторіччя людська недалекоглядність нарешті позначилася і на Америці. Щезли ліси. Загинули перенасичені нітратами посіви. В американській глибинці виникло безліч небезпечних зон на місці звалищ радіоактивних і хімічних відходів. У ґрунті припинилися регенеративні процеси. Навіть повітря дедалі погіршувалося. Неможливо було знайти роботу, бо ніхто не мав грошей. Псувалося обладнання і ремонтні засоби. І, що найгірше, нікому не було до цього діла.
Ще й досі не припинилася холодна війна, і нації час від часу брязкали зброєю. Але нікого це вже не цікавило. Більшість людей воліли, щоб було скинуто ті диявольські бомби й покінчено з усім разом. Хіба то життя? Краще якнайшвидше з ним розпрощатися. Бо старенька Земля летіла шкереберть.
Не слід було вирубувати ліси та джунглі. Треба було вчасно робити щось із кислотними дощами. Гарольд іще пам'ятав ті дні, коли на бурих Адірондакських схилах росла зелень. По-справжньому займатися екологією уряд почав лише п'ятдесят років тому. Одначе було вже надто пізно і не вистачало грошей.
Земля велика, і тому видужувала попри нескінченну сваволю людей, та нарешті вони зайшли надто далеко.
У висушених пустелях, на місці яких колись буяли ліси, не лишилося майже ніяких тварин. Спочатку загинули великі звірі в Африці та Америці. А тоді й уся збалансована екологічна система Землі почала розлазитися по всіх швах.
Колись родючі прерії й савани повисихали, їх позаносило задушливою пилюкою. Спустошення тривало, й одне лихо тягло за собою інше швидше, ніж їх можна було полічити. Виникали епідемії грипу та інші пошесті. Ті, хто вижив, розповзалися по Сполучених Штатах, намагаючись протриматися й перечекати, поки справи підуть на краще. Але чи підуть? Насправді ніхто на це не розраховував.
Північноамериканським континентом володіла смерть, смерть від голоду, хвороб і безконечного ланцюга нещасть, на які людина сама себе наразила.
І однаково людей було більше, ніж земля могла їх прогодувати. Людство збільшувалося, не маючи змоги забезпечити себе їжею. Загальна загибель була неминуча. Смерть перетворилася на явище таке звичне, таке повсюдне, що неодмінно мали виникнути місця на зразок Мисливського Світу, де як парадоксальна реакція на жахливі часи створилася ситуація, коли люди аплодували смерті, платили тим, хто з нею грав, і винагороджували найвитриваліших.
4
У Глен-Фолзі Гарольду довелося голосувати. Підвезти його погодився продавець жіночої білизни, власник "Нью Стенді Стімера". Вони проминали незасіяні поля, де гостре каміння випиналося з запилюженої землі, на якій нічого не родило відтоді, як через накопичення давніх і сучасних хімічних та ядерних відходів був отруєний Гудзон, а озеро Чемплейн перетворене на помийницю.
Зразу після заходу сонця продавець висадив його на перехресті доріг на південь від Честертауна серед вижатих полів і миршавих сосен. Гарольд вирішив десь притулитися на нічліг, бо зупиняти машини вночі було не варто. Вечір був теплий, Гарольд повечеряв смаженим м'ясом, випив води з фляжки. Він розшукав захищену від вітру невеличку улоговину, непомітну з дороги. Не варто привертати до себе увагу.
Але його все ж таки помітили. Вже смеркалося, коли над краєм його схованки з'явилися троє з собакою. Двоє мали бороди. Невисокі, виснажені, вони понасували свої капелюхи на самі очі. а вдягнуті були у щось сіро-брунатне й безформне. Третій з їхньої компанії буя високий і огрядний, навіть більший за Гарольда. Мав на собі сині потерті джинси й вицвілу пілотку часів громадянської війни. Якась неприродна крива усмішка надавала його обличчю страшного й трохи божевільного виразу.
Собака був схожий на гончака, весь у білих та чорних плямах. Побачивши Гарольда, він ошкірився, але голосу не подав.
– Спокійно, Ділсі, – сказав чолов'яга в пілотці. – Нічого поганого він вам не зробить, містере, його справа – полювання на птахів.
– Симпатичний песик. – промовив Гарольд. Він сидів спиною до дерева, рюкзак лежав біля його ніг.
– Вперше в наших краях? – поцікавилася пілотка.
– Так. Я з півночі, з-за Кіну.
– Збираєшся тут залишитися?
– Йду на південь, – відповів Гарольд.
– Нічого ти там не знайдеш. Відтоді як там похазяйнував Т-вірус
– Чув-чув, – підтакнув Гарольд.
Двоє валися на землю з обох боків від нього на відстані футів у п'ять. Чоловік а пілотці сів навпочіпки навпроти.
– А, може, ти збираєшся до Флориди, щоб найнятися ловити рибу? – запитав він.
– Може, й так.
– Забудь про це. Риба там уся здохла, навіть вода смердить. Колись можна було заїхати досить далеко на південь й жити з землі. А тепер ні, можеш мені повірити. Те ж саме можна робити й тут. Приєднуйся до нас. Це – Карл, а то – його брат Дейн. Я – Тег Сандерс.
– Радий з вами познайомитись, містере Сандерс. Мене звуть Гарольд Ердман. Дякую за пропозицію, але вважаю, мені краще податися далі на південь.
– Як собі знаєш, – сказав Тег. – Вже пізно, отож будь такий ласкавий, кинь нам свій рюкзак і виверни кишені, ми візьмемо те, що нам треба, й підемо собі. Одяг можеш залишити. Ну, як тобі такий варіант?
– Дуже люб'язно з вашого боку, але справа в тім, Тегу, що в мене не так-то й багато речей, і всі вони мені потрібні.
Тяг, похитавши головою, зітхнув:
– Всі так кажуть. Їм самим усе потрібно! Але мені й моїм хлопцям теж без цього не обійтися.
– Вам доведеться скористатись чиїмсь іншим добром.
– Мені здається, – вів далі Тег, – що нас тут троє проти одного, навіть якщо ти такий здоровий. Гадаю, я повівся досить благородно, запропонувавши залишити тобі одяг і життя. Правда, хлопці? Але деяким людям бракує вихованості. Тепер е лише два виходи: або ти тихо-мирно віддаєш нам свій рюкзак і вивертаєш кишені, або ми робимо це замість тебе.
Брати підсувалися ближче. Гарольд підвівся. У сутінках тьмяно блиснув "сміт і вессон", якого він тримав у руці.
– Ні. Я робитиму те. що вважаю за потрібне, а ви – своє. Це найкраще з того, що я можу вам запропонувати. А тепер піднімайтеся й забирайтесь геть.
Тег із братами трохи відсунулися. Та зброя їх, здавалося, не дуже зацікавила.
– У наш час кожний, – процідив Тег, – має зброю, однак ні в кого нема набоїв. А в тебе. Герольде, вони є?