Найкращий намет

Сторінка 7 з 16

Стельмах Ярослав

— Не вистачає, звичайно, чіткості й злагодженості,— сказала вожата,— але маємо ще п’ять днів попереду.

П’ять днів ми ходили в ліс і там співали, і всім це дуже подобалося.

Настав день огляду.

— Знаєш що,— каже мені перед самим початком Митько,— понеси за мене стілець.

— Так у тебе ж усе відпрацьовано, а я й не знаю, коли той стілець Славкові підсовувати.

— То що, довго навчитися? Славко йде першим, ти трохи ззаду. Як усі проспівають "Ми зростаємо дружними", ти робиш крок убік і трохи вперед і ставиш стілець, а він на нього сідає. Одночасно з пірамідою. Зрозумів?

— Зрозумів. А ти?

— А я? — Митько засміявся.— Пам’ятаєш, Ірина Василівна сказала, що важко цікаве щось придумати. Так я вже придумав. І зовсім не важко. Е-ле-мен-тар-но! Пригадуєш, на відкритті табору хлопці із старшого загону салют влаштовували з ракет,— знизу за мотузку треба смикати? Так я одну таку ракету виміняв у хлопця. Уявляєш? Га?

У цей час заграла музика, і я побачив, що огляд уже почався. Наймолодший, перший загін, саме співав пісню про чайку, яка махає крилами. При цьому вони робили руками такі рухи, мовби хотіли полетіти. Потім у деяких, мабуть, руки заболіли, і вони їх поопускали, а деякі продовжували махати. Коли ті теж притомились, то перші, відпочивши, починали махати знов із таким виглядом, ніби ось-ось помруть.

— Сміхота,— сказав Юрко.— Хіба це можна порівняти з нашою пірамідою?

Митько тільки крекнув, і я зрозумів: він ледве стримується, щоб не додати й собі щось.

Та от підійшла наша черга. Митько метнувсь, у сторону і повернувся з ракетою під сорочкою. Я відчув, що все це скінчиться, певно, трохи не так, як заплановано Митьком, але нічого не сказав. Загін між тим уже вийшов на середину майданчика і повернувсь обличчям до жюрі — начальника табору, старшої піонервожатої і лікаря.

— Три-чотири,— прошепотіла Ірина Василівна, і Славко взяв перший акорд.

Ми зростаємо дружними,—

чітко почали ми, але в цей час за нашими спинами щось голосно бахнуло і, зашипівши, полетіло вгору. Я побачив, як здригнулося жюрі і як видовжилось обличчя у нашої вожатої. Потім, озирнувшись, я побачив, що Люська на вершечку піраміди захиталась і вчепилась для рівноваги Юркові за волосся. Хлопець змахнув руками і вдарив по носі Толика, Толик вхопився за ніс правицею, що нею підтримував Люську, і вони всі втрьох упали додолу, підминаючи під себе хлопців, які стояли внизу.

На мить запанувала непередбачена тиша, але акордеон грав далі, тож усі хоч і з запізненням, але завзято підхопили:

Сміливими і мужніми...

Потім я згадав про Славка і поглянув туди, де мав знаходитися наш музика. Славко лежав на піску горілиць і, втупивши погляд у небо, зосереджено грав.

Я зрозумів, що хлопець лежить через мене: адже він, як завжди, сів, не обертаючись, на стілець, якого я забув йому підсунути. Подумки картаючи себе за забудькуватість, я ледь ворушив губами і дививсь на Славка, коли почув крики: "Пожежа! Пожежа!"

Всі побігли за кухню, де щось диміло, але побачили: ми там уже не потрібні. Просто то догорала ракета, щойно запущена Митьком, а від неї зайнялось якесь сміття. Наш кухар уже загасив вогонь, виливши на нього відро води, і ми всі повернулись на майданчик.

Славко так і лежав на тому ж самому місці і все грав і грав. Я допоміг йому підвестись, посадив на стілець, і наш загін заспівав пісню іще раз, уже без піраміди.

Та дарма: нам усе одно присудили останнє місце. Але що нас вразило, так це те, що Славкові, цьому тюхтію, боягузу і скиглію, дали спеціальний приз,— за те, що не розгубився, бо грав лежачи, і за мужність, бо не піддавсь паніці, коли загорілося сміття.

А Славко ж сам мені потім зізнався, що не міг встати, бо його придавило акордеоном і він ніяк, ну просто ніяк не в силі був з-під того акордеона вибратись.

Ловись, рибко!

Не минуло й тижня, як у таборі проводився конкурс пісні, а вже на дверях їдальні висіло оголошення:

УВАГА!

Завтра після сніданку

відбудеться змагання

на звання

КРАЩОГО РИБАЛКИ ТАБОРУ

Запис у Сергія Анатолійовича

Митькові це оголошення дуже сподобалось. Він аж підстрибнув од радості.

— Оце я розумію,— каже.— На кращого рибалку табору! От де себе можна проявити!

— А ти збираєшся взяти участь?

— Аякже! Я змалечку рибалю. І так, і на мормишку, і на донку, і на спінінг. Так що як хто й отримає перше місце, то тільки я.

— Авжеж, тільки я тебе щось жодного разу з вудкою не бачив.

— Тому що я рибу вудити рано-рано ходжу. Аж ніч іще. Навіть вечір.

— Тоді, звичайно. Але...

Але тут із дверей вискочила Ірина Василівна й затягла нас у їдальню.

— Коли ви вже слухатись будете! — каже.— Усі вже їдять давно.

— А вудочки де брать? — ми в неї питаємо.

— Та у Сергія ж Анатолійовича.

Сергій Анатолійович сидів у будиночку, де складено весь спортивний інвентар. Нас побачив — посмутнішав трохи:

— Вам що?

— Нам вудочки.

— Ех, а я сподівався, що хоч там вас не буде.

Вибрали ми вудочки, крокуємо до свого намету, а навстріч Славко. І знову ж заскиглив:

— Ну от... Ви вже, а я ще ні... І не скаже ніхто... Товариші називається... Ну й люди...

— Ти про що це?

— Про вудочки. Ви вже взяли...

— І ти теж ловитимеш?

— А що, я гірший? Що, тільки вам можна? Я теж хочу!

— Ой, держіть мене втрьох! — Митько сміється.— Мало тобі призу за пісню? Ще й за рибу хочеш? Та ти ж вудлище в руках не втримаєш! Вийди краще на берег та гами свої на акордеоні заграй — зразу вся риба догори животами спливе.

— От я скажу, які ви...— запхикав Славко й пішов геть.

Ми поклали вудки в наметі, виходимо, аж тут і акордеоніст наш повертається. Глянув я на його вудку... Здоровенна! Грузило як кулак, гачок — хоч акул лови.

— І довго ти її вибирав, таку? — питаю.

— Ні,— відповідає,— в одну секунду. Оце тільки єдина й лишилась.

— Зрозуміло,— Митько докидає.— Тепер усьому табору риби вистачить на тиждень.

— Ну чого ви до хлопця причепились? — тут Наталка підбігає.— Не слухай їх, Славку, це вони од заздрощів.

— Звичайно, од заздрощів,— Митько їй.—Та з таким приладдям прямісінька дорога на Тихий океан. Він акул грузилом по голові бив би, а потім гачком оцим витягав.

Славко насупивсь.

— Я,— каже,— тебе зараз по голові грузилом, якщо не відчепишся.