— Гм, по-моєму, теж,— тільки й мовив Юрко (а що він іще міг сказати про такий блискучий умовивід?).
— Але водночас,— продовжував Митько,— наша задача й ускладнюється, бо на цій частині і на підступах до неї, мабуть, і ворог зосередить неабиякі сили.
— Гм, скидається на те,— погодився Юрко.
— Але ж треба ще й нападати,— вів далі мій друг,— і виставляти патрулі, проводити розвідку. Отже, сил там буде не так уже й багато.
— Правильно! — кивнув Юрко.
Я ж тільки дивувався: як здорово Митько все розрахував!
— Тож тепер скажіть — що можна придумати в такій ситуації?
— Я вважаю,— заговорив Вітька,— що нашому загонові, геть усім, слід перебратися на той бік і кинутись в атаку, змітаючи все на своєму шляху, мчати прямісінько до отого квадрата, що ти казав. Там хапати прапор і — назад. Це єдино правильне рішення.
— Це ще треба знайти їхній прапор,— озвалась Люська.
— А в цей час,— докинув і я,— їхня розвідка спокійнісінько обнишпорить нашу територію і захопить наш прапор. Та й трьома човнами наш загін зараз не перебереться. Вони й на березі зможуть напасти.
— Тоді,— Вітька каже,— єдино правильним рішенням буде: нашому загонові сидіти на цьому березі у засідці. Тільки човен підпливе — одразу хапай їх.
— Можна,— Наталка на це,— але, звичайно, не всьому загонові. Слід розділитися. Частина й справді на березі зачаїться, частина охоронятиме прапор, а решта переправиться на ворожу територію.
— Правильно,— погодився Митько.— Оце і є єдино правильне рішення.
— А я хитрість придумав,— каже Генка.
— Ану-ну,— зацікавились ми.
— Знаєте, всякі там шпигуни, коли кордон переходять, одягають на ноги вирізані сліди — ведмедів чи кабанів... От і ми давайте виріжемо, наприклад, кабанячі сліди, підкрадемося тихенько на човнах, вискочимо на берег — і в кущі. А "зелені" хоч сліди й побачать, думатимуть, що то кабанячі, і не звернуть на них уваги.
— Що ж це, по-твоєму, за кабани, які з води виходять? — запитав Юрко.
— Як тридцять три богатирі! — докинув Вітька.— Уявляю собі картину! Та "зелені" одразу здогадаються.
— А ми їх тоді прикріпимо задом наперед,— Генка знову,— і здаватиметься, що то вони на водопій ішли.
— А назад як же? — Митько питає.— Чи вони через ріку попливли? Це, мабуть, якась особлива порода. Кабани-спортсмени! Та й де тут кабани є?
— А це кабани... Ну, переселенці,— не здавався Генка.
— Ну й ідеї ж у тебе! — захихотів Вовка.
— А в тебе взагалі ніяких,— Генка йому.— Не хочете — як хочете.
— Тепер ось послухайте мене! — заговорив серйозно Митько, і всі замовкли, бо зрозуміли: він говоритиме про щось важливіше од кабанів.
— Сьогодні, годин зо три тому, ми виявили на нашому березі шпигуна "зелених", отого рудого.
— А-ах! — вирвався крик обурення з грудей четвертого загону.
— Проаналізувавши цей факт,— і вухом не повів Митько,— ми із Сергієм вирішили (вирішував він один), що ворог сам вкладає зброю до наших рук. Ви, певно, не знаєте: ми із Сергієм збудували пліт...
— Так ось чого вас у таборі не видно! — почувся ззаду голос Ірини Василівни.— Ну, та зараз я вас лаяти не буду,— вона навіть посміхнулася.— Продовжуй, Митю.
— Ось що я пропоную,— повів далі Митько.— Ми із Сергієм і Генкою,— можна й ще когось четвертим, більше пліт не візьме,— перепливаємо удосвіта, годині о п’ятій, а то й раніше річку і направляємось у глиб ворожої території. Я пробираюсь аж у той квадрат, де у них, найвірогідніше, знаходитиметься прапор, і маскуюсь — мабуть, залізу на дерево. Хлопці ж залишаються в резерві. Сергій — у чагарнику, пам’ятаєте, коло лісу? Хоч і на видноті, але навряд чи кому спаде на думку, що там хтось сидить. Генка ж залізе в копицю.
— Ага, в копицю,— протягнув Генка.— А якщо вони її підпалять?
— Та ти що, здурів? — не втримався я.— Хто ж це буде палити?
— А хто його знає. Отой рудий підпалить. Він, по-моєму, на все здатний.
— Ну тоді я залізу,— запропонував я.
— Та хай уже я,— погодився Генка.— Тільки ж дивіться. Це на вашій совісті буде.— Чи він серйозно те казав — я так і не зрозумів.
— Ну от і все,— закінчив Митько.— Отже, наш намет бере на себе найвідповідальніше завдання: ми спробуємо знайти і захопити прапор. А що з того вийде — не знаю.
— Здається, непогано придумано,— відповів за всіх Юрко.— Навіть здорово!
— Ти кажеш, ваш намет,— схопилася Наталка.— А як же Славко?
— Це вже занадто! — Митько зітхнув.— Ще й цього розгамуза з собою брати. Він тільки все зіпсує! Хоча,— засміявся,— хай завтра покаже "Сміливому" свій приз за пісню, а заразом і фотокартку переможця риболовлі. Вони од здивування остовпіють — от ми з них погони й позриваємо.
— Ги-ги,— засміявсь я.
— І зовсім не смішно,— Наталка підскочила.— Ви обоє думаєте... Думаєте... Ах-ах! Які ми дотепні, які розумні! А Славко у двадцять разів кращий за вас.
— Славко?
— Та якби не твій Славко, у нас взагалі був би найкращий намет! — повторив я, що вже не раз чув од свого друга.
— О-о, високо несетесь! Якби вас усіх із того намету виселити, отоді він був би найкращим. А за приз,— це вона вже до Митька,— ти йому просто заздриш.
— Я-а?
— Ти, ти! Ти свої дурні ракети пускав, а Славко хотів, щоб загін не осоромився! А рибу, думаєш, я не знаю, як ви всі ловили? Один Славко приманку не кидав!
— Ну і цілуйся тоді із своїм Славком,— вже не на жарт розсердився Митько.
— А ти цілуйся із своїм Стеценком або з Мусюкіним,— кинула Наталка і пішла геть.
Славко похнюпився і стояв, як три печених раки.
— А ти чого стоїш? — вигукнув Митько.— Біжи доганяй! Жених!
Славко увібрав голову в плечі, скривився, і так мені раптом стало його шкода, так шкода, що я підбіг до нього і... став поруч, не знаючи, як і втішити.
Над майданчиком зависла неприємна тиша.
— Він Мусюкіним мене ніколи не взивав,— крикнув раптом Генка.— Молоток, Славку! — і штурхонув його в плече.
І так це Генка якось кумедно сказав, що ми всі розсміялися, і навіть Славко посміхнувся.
— Та чого там...
— А й справді, хлопці,— мовила Ірина Василівна.— Якщо вже ваш намет такий хороший, то слід і Славка з собою взяти.
— Гаразд,— охолов Митько.— Хай іде... Буде з Сергієм у кущах сидіти.
— От і добре,— зраділа вожата.— А зараз, хоч до відбою іще година, будемо лягати спать. Завтра підйом о п’ятій.