Найкращий намет

Стельмах Ярослав

Приїхали!

Що не кажіть, а в таборі було здорово!

Ух, як було в таборі!

Ех, як у таборі було!

А ми з Митьком спершу і їхати не хотіли. У нас на літо свої плани були.

Але виявилося, що вони не співпадають із планами батьків, і ми поїхали у табір.

Тільки-но наш автобус у ворота заїхав, назустріч дядечко біжить, у спортивних штанях і майці.

— Куди? — кричить.— Куди ж ви їх привезли?

— Сюди,— водій йому.— У мене тут усе записано. На п’ятдесят четвертому кілометрі повернути праворуч і лісом іще дванадцять кілометрів.

— Я ж дзвонив у місто, щоб сьогодні не привозили! У нас іще не все готове. Що я з ними робитиму?

— А я звідки знаю? — здвигнув плечима водій.— Я своє зробив — привіз їх. А ви вже робіть що хочете. Не назад же з ними їхати!

— Назад! Назад! Я ж дзвонив у місто, щоб завозили тільки післязавтра.

— Знати нічого не знаю,— каже водій.— Я тут ні при чому. Я привіз, а ви вже далі робіть що хочете. Я ще сьогодні в Житомир маю з’їздити.

— Ну от...— чую за спиною чийсь голос.— Завезли, самі не знають куди, а в них іще не все готове.

Обертаюсь — хлопець сидить, білявий такий, і чемодан на колінах тримає.

— Ти нащо,— питаю,— чемодан на колінах тримаєш?

— А це не чемодан,— він мені.— Це футляр для акордеона.

— А де акордеон?

— Та всередині ж.

— Ух ти! То це ти його аж сюди віз? І грати будеш?

— Буду. Я в музичній школі вчусь. Мені треба кожного дня грати.

— А якби ти на піаніно вчився, то і його сюди потягнув би?

— Не зна-аю... Я на акордеоні граю.

— А чого ж,— Митько встряв.— Він тільки передок відламав би, де клавіші, і грав би собі тут.

— Нічого я не відламував би,— почервонів хлопець і одвернувся.

Так я і не почув, чим розмова нашого водія з тим дядечком закінчилась, але всі почали з автобуса вилазити.

Вилізли й ми з Митьком. Стоїмо — роззираємося. Кругом купи сміття, дошки лежать. Робітники ходять. Пили скрегочуть, сокири цюкають. Фарбою пахне.

— І скажіть же, щоб іще мінімум два дні нікого не присилали! — дядечко у майці водієві кричить.

— А мені що,— водій каже.— Я привіз, а ви вже як знаєте. Не назад же їх забирати.

Він сів у автобус і поїхав. Йому ще сьогодні чогось у Житомир треба було.

А ми лишились: справді, не назад же нам їхати!

Дядечко тоді й каже:

— Привезли-таки! Я ж попереджав...

А потім як закричить:

— Нащо ви туди його тягнете? Хіба воно там має бути? Невже за руку треба водити!

І побіг кудись.

Постояли ми хвилин із десять, аж тут до нас другий дядечко підходить, у спортивному костюмі.

— Здрастуйте, орли! — каже.

Ми йому, звичайно, відповіли. Хто "здрастуйте" сказав, хто "добрий день", хто іще що.

А він насупився.

— Хіба так,— каже,— молоде покоління відповідати повинно? Ану ще раз! Здрастуйте, піонери!

— Здрастуйте! — вже одностайніше і голосніше гукнули ми.

— Ану, ще раз! Бадьоріше! По-солдатськи! Здрастуйте, піонери!

— Здра-астуйте! — криконули ми всі як один, аж верхівки дерев здригнулися,— і це йому сподобалось.

— Ну от, зовсім інше діло. Давайте знайомитись. Мене звуть Сергієм Анатолійовичем. Я ваш фізкультурний організатор. Перш за все скажу, що вам із табором надзвичайно пощастило.

— Ага, пощастило! — позаду цей акордеоніст шепоче.— Навіть приймати дітей не хотять.

— Та мовчи ти! — я йому.— Дай послухать.

— Табір наш,— продовжував Сергій Анатолійович,— тільки народився. Навіть ще не зовсім народився, бо офіційне відкриття відбудеться лише післязавтра. Але ці дні ми не будемо сидіти склавши руки і чекати милостей від природи, а, поки приїде решта піонерів, активно допоможемо будівникам закінчити всі роботи. Отже, своїми власними руками завершимо благоустрій житлових приміщень і території.

— Ну от,— знову заскиглив акордеоніст.— Замість відпочинку таке нам підсу-унули...

— А ще пощастило тому, що попереду в нас надзвичайно цікавий відпочинок. У нас з вами будуть різні конкурси, змагання, туристські походи, десь за два тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співатимемо їх коло піонерського вогнища, купатимемось у річці і навіть займемося самбо під моїм безпосереднім керівництвом.

— А ще що, обов’язково — самбо? — запитав акордеоніст.

— Ні, не обов’язково. У нас є й настільний теніс, і бадмінтон, і шахи. Вибирай, що душа забажає.

— ...Ще кістки переламають, ніженьки повикручують,— чую я поруч шепіт.

— Слухай! Ти замовкнеш нарешті? — не стерпів Митько.— Навіщо тоді було сюди їхати?

— А я й не хотів зовсім. Це все мама. "Їдь,— каже,— Славусику, там тобі із дітками добре буде". А тут...

— То, виходить, тобі з нами погано, га? Погано тобі зі мною? — підступив до нього Митько.

— Та ні...— закліпав той очима.

— А з ним тобі погано? — тицьнув Митько пальцем у мене.

— Я не зна... До-обре...

— Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незадоволений!

— Та я ж нічого... Я задоволений...— мовив несміливо Славусик і замовк.

— А тепер,— сказав Сергій Анатолійович,— я вас хочу познайомити із вожатою, Іриною Василівною.— До нас саме підійшла дівчина із пов’язаним круг шиї піонерським галстуком і зошитом у руці.

— Здрастуйте! — посміхнулась вожата.

— Здрастуйте!!! — заволали ми що стало сил, як навчив нас Сергій Анатолійович.

Але Ірині Василівні це не сподобалось. Вона відсахнулася і впустила зошита на землю.

— Це що за дикунство?! — сказала вона.— Хто вас учив так вітатися із старшими?

— Ну, я пішов,— бадьоро, але якось так надто вже швидко мовив Сергій Анатолійович.— А ви тут познайомтеся поки...— І дуже заквапився кудись. Та він же був не винен, що Ірина Василівна не знала, як повинно вітатись молоде покоління.

Потім Ірина Василівна записала всіх у зошит, і виявилося, що приїхало нас двадцять сім чоловік. А потім знову прибіг Сергій Анатолійович і сказав:

-— Ну як, познайомились? А тепер складайте свої речі на одну купу і ходімо готувати вам житлову площу. Це навіть добре, що ви приїхали. Ми самі не впорались би. Одягніть, що в кого є старого, а то можна в трусах і в майках. Тільки не босоніж, бо ще на цвях наступите! — І він повів нас показувати табір.

Виявилося, що старші загони спатимуть у справжніх військових наметах,— так сказав Сергій Анатолійович. Підлога в них і борти — десь так на півметра заввишки — дерев’яні, посередині стовп, а на ньому вже розіпнуто брезент. Всередині стоятимуть ліжка. А молодші загони спатимуть у будиночках.