Найда

Сторінка 2 з 3

Петренко Михайло

Тітка: Не хочить заміж, бач, іти!
Филозопія, филозопство! (в тексті рукопису закреслено)
Чи видано се сумазбрідство? (цей рядок – замисть закресленого)
О, лицемірне все дівотство!
За се їх, Господи, прости,
Що навпроти́в себе говорять;
А як пошле Бог старостів, –
Дівчата ті, та бач, не ті;
Тоді, спасибі їм, не спорять,
А кажуть: "ну, лишень, скоріше
Чіпляйте, мамо, рушники".
Кумедні дуже сі дівки!

Галя: Того кумедні, що дурні,
Я б старостáм гарбуз печений
Підставила б, як раз під ніс.

Тітка: Вони то умні, – ти, дурна!
Чого ж дурієш ти? – не знаю.
Я тобі тітка, – не чужа,
І я добра тобі бажаю.
Совітую тобі не кидатись людей,
Бо ти живеш на свиті сиротою;
А сирота, як кажуть, без очей,
Того й гляди, – зустрінешся з бідою.
Іди ти заміж, не мудруй!
Покинь сі панські витребеньки!
Тобі ще грих, ще літа молоденькі
На серці думку сю носить.
Ти не жила на світі стілько,
В твоі літа не розсудить,
Що солодко, або що гірко.
І думки сі ти викинь з голови.
І заміж, я кажу тобі, іди!

Галя: Тьотусечко моя, голубонька моя!
Моя золотая, моя дорогая!
Я вас люблю, кінця нема;
Чому ж нещасна я такая,
Що ви не любите мене,
І хочете людям віддати.
Та що се, Боже мій, таке!
Зовсім вигóнять мене з хати.
А я піду та дядькові скажу,
Розплачусь перед ним, пожалуюсь йому.
На вас, на ваші всі затії,
Побачите що буде вам,
І вашим скверним женихам.
Мене, спасибі, любить дядько,
То, тільки вам мене не жалко,
Хоча б орда мене взяла;
А я, як здумаю розстатись з вами,
Так і заллюсь горючими сльозами,
І цілий день, мов та дурна.

Тітка: Та ти сьогодні, щось чудненька!
Неначе, Галю, ти маленька, –
Бо плещеш бозна-що таке.
Що я кажу, і дядько скаже те,
Що вік тобі у дівках не сидіти,
І що тобі таки пора,
І до чужого вже двора.

Галя: Ну що ви будете робити,
Коли по вашому, та заміж я піду;
Ну хто вас стане так любити,
Як я вас, тьотушка люблю?
Хто вам, коли мене не стане,
Розчеше голову, пов'яже?
З ким дядько буде шуткувать?
А вас хто стане утішать,
Брехавши з ранку до півнóчі?
Або під вечір – по весні,
Хто буде вам співать пісні,
Про чорні брови, карі очі?
Безщасна доленька моя!
Настане осінь, там зима,
Завиють вітри, вдарять вьюги,
І вам без мене скучно буде;
І ви заплачете не раз,
Згадавши бідну вашу Галю.
І от забудетесь під час,
Що я живу в чужому крáю,
І підете мене шукать,
По хаті скрізь, і там, на дворі,
І будете мене гукать
На вулиці і по садкові;
І скажете: і тут нема, і там нема,
Куди ж дівалася вона?
Де той привіт, де тая жалість? –
Мене покинула на старість!
У хаті нікому прибрать,
І нікому людей прийнять;
Та де ти, Галю, серце моє? –
Тут хлинуть сльози поневолі!
Нелегко буде і мені
Без вас там жити на сторонці,
В сльозах взійдè і зáйде сонце;
Все буду я глядіть туди,
Де живетé ви, аж за гори;
Все буду вас до себе звать,
А муку серця, тяжке горе,
Вам буду з вітром посилать;
І стану сохнуть всякий час,
Як від морозу квіт рожевий,
А умирать прийду до вас;
Не в хату,… ні, в садок вишневий!
Туди печаль і голову мою
На материнськую могилу
Я понесу, там положу,
Туди на суд вас позову!

Тітка: Та перестань, голубонька моя!
Твої слова для мене бóльні;
Ти, мабуть, хочешь, щоб і я
С тобою плакала сьогодні.
Чи може статься, щоб тебе
Я за очі дала, хіба здурію!
Я без тебе дихнуть не вмію.
Ми приймем зятя до себé
І будеш ти його любить,
А він тебе жаліть і почитати.
І вашу жизнь Господь благословить;
Ви будете щасливі і багаті;
Глядя на вас, і ворог буде рад!
А я з старим молитись стану Богу,
Готовиться в ту дальнюю дорогу,
З якої ми не вернимось назад.
Тепер, я знаю, бачиш ти,
Чого зарані так печалюсь за тобою.
Ох! страшно серденько мені,
Тебе покинуть сиротою,
З такими з чорними бровами!

Галя: Та хто там сватає такий?

Тітка: Іван Васильович Шнуренко, –
Ізвісно, писарь волосний!

Галя: Ох, Боже мій! Ох, моя ненько!
Та я за його не піду.

Тітка: Напав тебе не в пору дрик!
Ну чим же він не чоловік? –
Жених такий, що лучшого не треба.
Коли б він трапивсь на другý,
Підскочила б як раз до неба
Від радості такому жениху.

Галя: Нехай другі і радуються йому;
Мені тут радість невилика.
Я знаю, прийдеться до сліз!...
Ну, тьотушка найшли ви чоловіка,
Се не жених, а просто ніж!
Послухайте, що я скажу
Йому і Вам, та прямо в вічі:
Нехай умиється він тричі,
А я за його не піду,
Бо я його і духу не терплю.
Нехай се буде примха панська!
Він циган сам, і річ циганська;
А мати там із біса зла;
Від неї встане вся наруга.
Вона мене із'їсть сама;
К тому ж він п'яни́ця й волоцюга.

Тітка: В тебе язик, як бритва доню.
Не гріх тобі, не страм тобі,
Давать йому такую волю:
Страмить людей без всякої вини.
Де ти набралася такого духу
брехати так? І мати зла,
А син не тямиться, як п'е сивуху!...
Як бачу я, з святих нема добра;
Вони хочь здорово поклони дують,
Затеж і лаются гаразд, і судять
І піднімають мир на сміх.
Так, серце, гріх,
І для людей обидно,
І слухати од дівки стидно.

(Галя плаче)

Тітка: Я, кажеться, тебе не била,
А ти уже й губки́ надула,
Сльозами щочки окропила.
Ой, слухай, Галочко, сюди!..
Та ну, не плач же, Бог з тобою!
Ти ще тоді маленькою була,
Як мати, серденько, твоя
Осталась горювать вдовою.
Не встигла ще вона обтерти сліз
За мужиком, як тут болізнь
Мою голубоньку із ніг звалила.
От раз прийшла я хвору навістить,
Дивлюсь, сердешная лежить,
Чуть тепла та жива, и рученьки схрестила.
Що ти, сестра? та що ти робиш?
Ти мабуть нас покинуть хочеш?
Сказала я уся в сльозах,
А ти тоді ігралася в ногах!
– "Мені осталася минута до могили,
Сестра! Бог не послав тобі дітей,
Возьми ж мою дочку замість дитини, –
Нехай не буде без очей!"
Я трохи з горя не здуріла,
Без пам'яті тебе я на руки вхопила,
А ти мене руками обняла
І п'явкою до серденька прилипла;
А я тоді од сліз зовсім осліпла,
Невбачила як Богу душу отдала
Моя безщасная сестра!
(плачуть обидві)
І з тій пори на свої руки
Тебе я, Галочко, взяла,
О, скілько радостей, о, скілько муки
Моя душа перенесла,
Поки Господь мене сподобив
Тебе до розуму, як треба, довести
І дівкою побачити у всій красі.
Сказать нельзя, як я тебе жаліла.
О, мати так не жалує дочку!
Жила і дихала тобою, –
Не раз робилася малою,
Не раз ігралася з тобою на піску.
Бувало ти чого смієшся, –
І я мов дурочка сміюсь,
Заплачеш ти чого, сердешна, –
І я заплачу, зажурюсь.
Ось бачиш сі лиса і гори,
На них кохала я тебе;
І там перейняла ти в мене
Мої пісні, печаль і горе;
Там, там головоньку твою
Я всю кудрями завивала,
А ти за сю мою любов
Мене у ноги цілувала.
Чи думалось коли мені,
Кохаючи тебе без міри,
Що прийде врем'я те на ділі,
Що ти за всі мої труди,
Мою любов, моє кохання
Заплатиш, бач, непослуханьєм?
Бодай сього удруге не дождать…..
О, лучше з матір'ю твоєю
Мені б прикритися землею!