Гарсіа задумливо подивився на багровий вечір.
— Усі його сини тут, двоє з них воюють... Не можна припустити, щоб він про це не думав. І йому не часто доводиться розмовляти з людиною, яка може знати обидва табори...
— Після своєї промови він виходив лише раз. Кажуть, у відповідь на те, що він сказав про жінок, його запросили до кімнати з відчиненими вікнами, за якими розстрілювали...
— Я вже чув про це, але не дуже вірю. Ви маєте точні відомості?
— Він про це зі мною не говорив, що цілком природно. Я — тим більше, як ви самі, друже мій, розумієте. Останнім часом його занепокоєння збільшилося, бо він бачить, що в Іспанії дедалі більше процвітає насильство й безглуздя.
Ухильним рухом люльки Гарсіа, здавалося, хотів сказати, що він не дуже серйозно ставиться до таких визначень. Нейбург подивився на годинника й встав.
— Я вважаю, любий Гарсіа, все те, що ми зараз висловлюємо,— надто приблизне. Опозиція Унамуно — це опозиція етичного плану. Наші з ним розмови на цю тему не були прямими, але ми постійно поверталися до неї.
— Звісно, розстріли — це не проблема централізації.
— Коли я покидав його в постелі серед книжок, насупленого й озлобленого, мені здавалося, що я розлучаюся з дев'ятнадцятим століттям...
Проводжаючи лікаря, Гарсіа кивнув йому кінцем люльки на останні рядки листа, якого він тримав у руці:
"Коли я окидаю духовним поглядом мої останні, такі неспокійні, дванадцять років,— з тієї хвилини, коли я відірвався від сумної мрії маленького непоказного кабінету в Сала-манці,— скільки я там мріяв! — це здається мені тепер мрією мрії.
Читати? Я мало читаю, хіба що на морі, яке з кожним днем стає для мене дедалі ближчим другом..."
— Відтоді минуло десять років,— сказав Гарсіа.
Розділ десятий
Коли Шейда нарешті викликали до телефону для розмови з Парижем, десь поблизу знову впав снаряд. Потім іще два. Ще ближче. Майже всі присутні в залі кинулися до стіни, протилежної вікну. Незважаючи на електричне світло, відчувалася темно-червона заграва, що палала надворі, і здавалося, що то сама пожежа стріляє по будинку телефонної станції, де у вікнах усіх тринадцяти поверхів не було видно жодної людської тіпі. Врешті-решт старий вусатий журналіст відокремився від стіни, потім інші, один за одним: вони дивилися на стіну, мовби шукаючи на ній свій слід.
Знову впали снаряди, трохи далі від попередніх, але вже ніхто не полишив своїх місць. Кажуть, що на кожному зібранні кожні двадцять хвилин настає мовчанка,— тут настала байдужість.
Невдовзі Шейд міг диктувати. Поки він передавав свої ранкові потатки, вибухи снарядів паближалися; олівці стенографісток водпочас підстрибували па записниках під час кожного вибуху. Стрілянина припинилась, але тривога посилилася. Може, гармаші виправляють приціл? Усі чекали.., Чекали. Чекали. Шейд диктував. Париж передавав Нью-Йорку:
"Сьогодні вранці я бачив кома як бомбардували шпиталь кома де перебувало понад тисячу поранених крапка кров кома яку залишають за собою поранені на полюванні звірі кома називається слідом крапка по тротуару кома по стіні протяглася низка слідів..."
Снаряд упав менш ніж за двадцять метрів. Цього разу всі кинулися до льоху. В майже спорожнілій залі лишилися тільки телефоністки й кореспонденти, які передавали свої матеріали. Телефоністки слухали виклики, але їхній погляд, здавалося, підстерігав снаряди. Журналісти, які диктували, не переставали диктувати: якщо втратиш зв'язок, то спізнишся з передачею для ранкового випуску. Шейд диктував про те, що він бачив у Паласі.
"Сьогодні пополудні я підійшов до м'ясної крамнички через кілька хвилин після вибуху. На тому місці, де в черзі стояли жінки, лишилися самі тільки плями: кров убитого різника стікала з прилавка серед бичачих і баранячих туш, почеплених на гаки, й змішувалася на землі з водою із розбитої водогінної труби.
І треба зрозуміти, що все це даремно.
Даремно.
Все це викликає в мадрідців радше огиду, ніж страх. Один старий під обстрілом сказав мені: "Я завжди зневажав будь-яку політику, але хіба можна віддати владу тим, хто так використовує ще не здобуту владу?" Цілу годину я стояв у черзі перед булочною. Тут стояло кілька чоловіків і сотня жінок. Кожному здавалося, що стояти на одному місці цілу годину небезпечніше, ніж ходити. За п'ять метрів від булочної, на протилежному боці вузької вулички, клали в труїш трупи із зруйнованого будинку, як це роблять зараз у кожному розбитому будинку Мадріда. Колп замовкли гармати й літаки, в тиші чувся стукіт молотків. Поряд зі мною один чоловік сказав жінці: "Хуаиіті відірвало руку. Як ви гадаєте, наречений візьме її такою?" Кожен говорив про свої справи. Потім якась жінка крикнула: "Хіба можна так їсти, як ми їмо!" Інша відповіла тим поважним і проникливим тоном, який усі вони запозичили в Пасіонарії: "Ти погано їси, всі ми погано їмо, але й раніше ми не їли солодко, а наші діти їдять так, як у нас не їли цілих двісті років". І всі схвально сприйняли її слова.
Всі ці обезголовлені, всі скалічені марно стали жертвами. Кожен снаряд ще більше зміцнює населення Мадріда в своїй вірі.
Сховища можуть умістити сто п'ятдесят тисяч чоловік, а в Мадріді мільйон жителів. У тих кварталах, які найбільше бомбардують, нема жодного військового об'єкта. І бомбарду-ванпя триває.
В той час, коли я пишу ці рядки, в бідних кварталах щохвилини вибухають снаряди; у вечірніх сутінках заграва пожежі така велика, що день переходить у багрову ніч. Фатум підіймає димову завісу для генеральної репетиції майбутньої війни. Друзі американці, геть Європу!
Треба знати, чого ми хочемо. Коли комуніст виступає на інтернаціональному зібранні, він кладе на стіл кулак. Коли фашист виступає на національному зібранні, він кладе на стіл ноги. Коли демократ — американець, англієць, француз — виступає на інтернаціональному зібранні, він чухає потилицю й ставить запитання.
Фашисти допомогли фашистам: комуністи допомогли комуністам і навіть іспанській демократії; демократи не допомагають демократам.
Ми, демократи, віримо в усе, крім у самих себе. Якби фашистська держава мала силу Сполучених Штатів, Англії і Франції, взятих разом, ми здригнулися б. А що це наша сила, то ми не віримо в неї.