— Що це таке? — спитав Шейд, підтягуючи кінчики краватки.
— Підкріплення для Гвадаррами. Вони силкуються прорвати фронт у горах...
Розділ п'ятий
Під густою завісою скісного дощу бригада Мануеля просувалася із Сьєрра-де-Гвадаррами на тлі краєвиду 1917 року із зруйнованими дзвіницями. Люди, насилу витягуючи ноги з багнюки, повільно спускались. Вечірній обрій о ранковій порі, довгі борозни давно зораної землі збігають на низовину, що простяглася до самого неба, затягнутого хмарами, з яких Сеговійська рівнина стелиться в безмежжя, наче море за скелями. Здавалося, земля закінчується біля цього обрію, а за ними невидимий світ сну й дощу гуркотів усіма своїми гарматами. Позаду — Мадрід. Люди йшли вперед, дедалі дужче спотикаючись у багнюці, яка ставала щораз липкішою. Час від часу між вибухами в багпюку пірнав снаряд — бжж...
Командний пункт Мануеля містився майже на самих передових позиціях. До його полку приєднали інші полки, і тепер він командував бригадою. На правому фланзі все йшло добре, в центрі теж; кульгав лівий. У останньому бою поранено шістдесят відсотків офіцерів і політичних комісарів його бригади. "Я вас дуже прошу залишатися на своїх а не йти із співом "Інтернаціоналу" попереду своїх військ",— сказав він годину тому. Контратака розгорталася успішно, але лівий фланг кульгав.
Лівий фланг — це були не бійці з Аранхуеса, не бійці П'ятого полку, які прийшли до них на підкріплення, не но-вачки-добровольці, що групувалися довкола них; ті билися на правому фланзі й у центрі. Це були роти, що прийшли з Валенсії, так звані анархісти, хоча до заколоту вони ніколи не належали до анархо-синдикалістів. З позавчорашнього дпя па лівому фланзі бригади не лишалося жодного старого сержанта: всі загинули або опинилися в шпиталі.
Попереду цього лівого флангу йшли Мануелеві танки. Спокійні машини, які створюють враження великих маневрів навіть під час бою, йшли на загороджувальний вогонь артилерії, такий самий іптепсивний, як і вогонь, що намагався зупинити піхоту, котра просувалася за ними; здавалося, вони пробираються не під градом снарядів, а по замінованії! ділянці, де раз по раз вибухають міни. Один з танків зник, наче розчинився в дощі — танкова яма; інший м'яко розлігся поряд з гейзерами мокрої землі, перемішаної з камінням; серед струменів багнюки, що злітали вгору й падали на землю під снарядами, описуючи кволу й безнадійну, як скісні смуги нескінченного дощу, криву, решта танків і далі просувалися вперед.
Довгі місяці Мапуель спостерігав за наступом танків, але досі то були ворожі танки. Якось аранхусська бригада спорудила дерев'яний тапк — як заклинання, щоб викликати справжпі. Сьогодні його танки наступали по всьому фронту, трохи швидше па правому фланзі й повільніше на лівому — попереду піхоти. Важка артилерія республіканців трощила ворожі позиції, звідти відповідали, але не могли зупини ги контратаки. В суцільному сірому тумані маленькі цятки, теж сірі, але темніші, йшли за танками — динамітники. А кулеметні роти займали свою ділянку — жалюгідну, розмиту дощем, крок за кроком відвойовану в багнюки.
Чому послали танки на підкріплення крайньому лівому флангу? Чи не тому, що лівий фланг відставав? Лінія танків, поминаючи з правого флангу й до останнього, тепер розгорнулася півмісяцем. Невже танки на лівому фланзі відступають? Танки, що їх бачив Мануель, рухались не до фашистів, а до нього.
Це було не підкріплення, це були ворожі танки.
Якщо лівий фланг похитнеться, загине вся бригада, і цей прорив може відкрити дорогу на Мадрід. Якщо він утримається, жоден ворожий танк не повернеться на фашистські позиції.
Мануелів резерв був напоготові поряд з ваговозами. Мануель міг цілком використати його, бо з Мадріда вже під'їздили на ваговозах нові резерви.
Автомобіль зв'язку лівого флангу зупинився перед ним: Мануеля можна було пізнати здалеку по сировій полотняній куртці. Майор лежав на задньому сидінні, поклавши голову на підігнуту руку. Здавалося, він хропе.
— Що з ним? — спитав Мануель, ляскаючи по халяві чобота сосновою гілкою.
Майор наказав відвезти його на командний пункт, але він не хропів, він хрипів.
— Що з ним? — спитав Мануель шофера. Він не бачив ранп.
— В потилицю,— відповів шофер.
Рідко офіцера ранять у спину під час атаки. Мабуть, віп обернувся.
— Залиш його тут і негайно їдь по Гартнера. Мануель уже телефонував, щоб знайшли політичного комісара й послали його до нього.
Автомобіль, підстрибуючи, зник за дощовою завісою. Мануель знову підніс до очей бінокль. Кілька чоловік па ного крайньому лівому фланзі бігли до фашистських танків, які, мабуть, не стріляли, бо ніхто з тих, хто біг, не падав. Але... Мануель крутив гвинт бінокля, збільшував видимість, удивлявся и дощову завісу: ті йшли з піднятими руками. Вопи переходили до ворога.
Рота, яка просувалася за ними, відокремлена від них складкою землі, не бачила їх.
Позад цих цяток, що бігли, розмахуючи піднятими руками, як комахи вусиками, місцевість збігала вниз. Вона спускалася до самого Мадріда. Мануель згадав, що після приходу новобранців на квартирах знайшли фашистські написи.
Позаду стріляли інші роти. Вони йшли на смерть, думаючи, що перша рота попереду. Невже капітан не впізнає італійські танки?
Капітана привезли загорнутого в ковдру (евакуаційний пункт містився позад командного пункту Мануеля). Також мертвого. З кулею в крижах.
Це був один з найкращих офіцерів бригади, колишній голова аранхуеської делегації. Він лежав скоцюрблений, на його сивих вусах блищали дощові краплі.
Серед новобранців були фалангісти, вони ж і стріляли офіцерам у стіну.
Правий фланг просувався вперед.
— Політичний комісар щойно порішив на місці одного молодчика,— сказав шофер.
Мануель передав командування й з усім своїм резервом помчав на лівий фланг.
Виконуючи наказ "не йти із співом "Інтернаціоналу" попереду своїх військ", політичний комісар бригади Гартнер розташувався в сосновому бору на краю першої долини, тієї, по якій наступали ворожі танки.
До нього підбіг один з бійців. Це був один з ветеранів — Рамон. Серед новобранців лівого флангу Мануель розставив до п'ятдесяти бійців з Аранхуеса.