— Катехізис для мене куди важливіший за святого Фому.
— Ваш катехізис і мій — не одне й те саме: надто по-різному мп з вами живемо. Я прочитав катехізис у двадцять п'ять років: знайшов його в кюветі (досить повчальна історія!). Не слід вчити підставляти другу щоку тих, хто дві тисячі років тільки й діставав ляпаси.
Хіменес ніяковів перед Пуїгом, бо в тому розумне й безглузде перепліталось не так, як у тих людях, з якими полковник звик зустрічатися.
З комірчин, клозетів, льохів, горищ виходили замкнеш там фашистами останні пожильці готелю; на їхніх розгублених обличчях відбивався багровий відблиск пожежі. Димові хмари дедалі згущувалися, і запах гарива був такий міцний, що, здавалося, горить готель.
— Духівництво... Вислухайте мене: передусім я не люблю людей, які багато говорять і нічого не роблять. Я людина іншого поріддя. Та все ж таки я також трошки такий самий, тому й ненавиджу їх. Не слід переконувати бідняків, пе слід вимагати від робітників, щоб вопи схвалили розгром Астурії. А пайогидніше те, що вопи це роблять в ім'я... пу, в ім'я любові, чи що... Приятелі кажуть: йолопи, ліпше б ви спалили банки! А я кажу: пі. Якщо буржуа коять усякі неподобства — це ще зрозуміло, а от священики — пі. Хай згорять церкви, де схвалили тридцять тисяч арештів, катування і таке інше,— це буде справедливо. Звісно, за винятком творів мистецтва, їх треба зберегти для народу: собору не спалили.
— А Христос?
— Це анархіст, який домігся свого. Він єдиний. А що ж до священиків, то я вам скажу одну річ, якої ви, можливо, не зрозумієте, бо ви ніколи не були бідний. Я ненавиджу людину, яка вважає за пеобхідне простити мені за все те добре, що я зробив у своєму житті.
Пуїг подивився на полковника сердито, майже як па супротивника й додав:
— Я не хочу, щоб мені прощали.
На нічній площі гучномовець кричав: "Мадрідські війська ще не визначили своєї позиції. В Іспанії панує повний порядок. Уряд — господар становища. Генерала Франко щойно заарештовано в Севільї. Повна перемога народу Барселони над фашистами і заколотними військами".
Вбіг Негус, розмахуючи руками, й крикнув Пуїгові:
— Солдати знову виступили з казарми Парку! Вони спорудили барикаду.
— Salud! — сказав Пуїг Хіменесові.
— До побачення,— відповів полковник.
Пуїг і Негус щодуху помчали на реквізованому автомобілі крізь руду сутінь ночі, наповнену піснями. В кварталі Караколес із вікон будинків розпусти бійці народного ополчення скидали матраци на ваговози, що одразу ж рушали до барикад.
Цієї ночі все місто було в барикадах — матраци, каміння, меблі... Одна, досить химерна, була споруджена із сповідалень; інша, перед якою лежали забиті коні, промайнула в світлі фар горою мертвих кінських голів.
Пуїг не розумів, навіщо фашисти звели свою барикаду; тепер вони билися самі, до них вороже ставилися навіть солдати. Вони відстрілювалися, засівши за безладним нагромадженням меблів, над яким стирчали ніжки стільців, що їх ледь видно було в сутіні — електричні ліхтарі було побито кулями. Тільки-но бійці впізнавали тюрбан Пуїга, вулицю наповнювали радісні крики: як у кожному тривалому бою, люди відчували потребу у вождях. Не розлучаючися з Негусом, Пуїг зайшов до гаража й узяв ваговоз.
Обабіч довгого проспекту стояли дерева, що в темряві здавалися синіми. Невидимі фашисти стріляли. Вони мали кулемет. Фашисти завжди мали кулемети.
Пуїг увімкнув найбільшу швидкість, щосили натис на акселератор, як він це зробив, коли брав гармати. Коли гарчання коробки швидкостей затихло, Негус у проміжку між двома кулеметними чергами почув поодинокий постріл і побачив, як Пуїг, раптом підвівшися, сперся обома руками па кермо, наче на стіл, і крикнув, як кричить людина, котрій куля вибила зуби.
Шафа з дзеркалом, що стояла в барикаді, враз налетіла на фари ваговоза, які відбивалися в ньому; під оглушливий скрекіт Негусового ручного кулемета гора меблів подалась назад, немов висаджені двері.
Бійці народного ополчення прорвались крізь пробитий отвір, випередивши ваговоз, який застряг серед меблів. Фашисти тікали до сусідньої казарми. Негус, не перестаючи стріляти, дивився на Пуїга, який у тюрбані, що сповз йохму на обличчя, мертвий звалився на кермо.
Розділ третій
20 липня
Серед чоловіків без сорочок і без піджаків, серед жінок, яких проганяли і які знову повертались, цивільні гвардійці в трикутних кашкетах і штурмові гвардійці марно силкувалися навести лад; у натовпі, що юрмився спереду невеликими гуртиками, а ззаду тіснився суцільною стіною, стояв немовчний гул. Якийсь офіцер вів до бару солдата, що тільки-но втік з казарми Ла-Монтанья. Хайме Альвар, побачивши, що вони прямують до бару, зайшов туди раніше за них. Десь удалині через рівні проміжки часу, наче то билося серце юрми, гуркотіла гармата, глушачи рушничні постріли, що лунали з усіх вікон і дверей, глушачи крики й запах розпеченого каміння та асфальту, що здіймався над Мадрідом.
Клієнти бару обліпили солдата наче мухи. Він важко дихав.
— Полковник сказав: треба рятувати... Республіку.
— Республіку?
— Еге ж. Бо вона опинилася в руках більшовиків... євреїв і анархістів.
— І що відповіли солдати?
— Браво!
— Браво?
— Так, звичайно!.. їм на все начхати. Скажу вам, що так відповідали нові. За останній тиждень у пас з'явилося чимало нових.
— А солдати з лівих? — спитав хтось.
У непорушних чарках коньяк і мансаиілья 1 здригалися в такт канонаді. Солдат випив вина. Він поступово відсапувався.
— Залишилися тільки такі, про яких невідомо, хто вони. Решта ще два тижні тому переметнулися. Лівих у пас було чоловік з п'ятдесят. Але їх при цьому не було. Кажуть, ніби їх усіх зв'язали й кудись запроторили.
Заколотники були певні, що уряд не озброїть народ, і вони вичікували, коли виступлять мадрідські фашисти.
Нараз запала тиша: заговорив гучномовець. Газети виходили лише раз на день; Іспанія повідомляла про свою долю тільки по радіо.
"Здача казарм у Барселоні триває.
Синдикалісти під проводом Аскасо й Дурруті захопили казарми Атарасанас. Аскасо загинув під час штурму казарм.
Фортеця Монжуїч без бою здалася народові..."
В барі пролунали захоплені крики. Навіть у Астурії не було такого зловісно значливого імені, як ім'я Монжуїч.