1 Іноземний легіон у іспанському Марокко.
з тиньку здіймалися густі клуби диму. Скрегіт ворожих кулеметів наближався. Мабуть, зараз легіон дійшов до рогу, повз який Ернандес пробіг хвилину тому: стріляли і спереду, і ззаду.
За десять метрів спереду горів ліхтар. Ернандес підбіг до ліхтаря й замахав над головою револьвером, щоб його впізнали. Куля влучила в дуло, і маузер упав на землю. Ернандес кинувся до сусіднього під'їзду. Від ворога його затуляв ріг вулиці, від республіканців — товща стіни. З обох боків гарячково стріляли кулемети, майже навмання. Нарешті кулеметна черга влучила в ліхтар, і скло розлетілося з гучним дзенькотом. Кулеметники й далі стріляли наосліп, не розрізняючи вже нічого, крім голубих спалахів вогню в обох кінцях вулиці.
Ернандес ліг і під поземною мережею куль дотягся до револьвера, потім повернувся до під'їзду.
Це тривало хвилин десять. Нараз Ернандес здригнувся, відчувши, як хтось схопив його за руку.
— Ернандес, Ернандес?..
— Так...
Боєць (також у цивільному) тричі стрельнув із секундними паузами, і вони обидва кинулися вперед. Республіканський кулемет замовк.
Коли вони порівнялися з ним, підбіг ще один боєць.
— Марокканці!
— Бігом до цирку! — крикнув хлопець, який обслуговував кулемет і який, очевидно, був командир цієї жменьки людей.
Вони побігли провулками й з ними кулеметник з "гоч-кісом".
Ернандес не хотів загинути сам.
Кулеметник обернувся, встановив кулемет, дав чергу з п'ятдесяти куль і побіг далі. Стріляв він погано. Марокканці на мить зупинилися, потім знову побігли.
Одиничні постріли. Враз назустріч республіканцям вітер приніс звуки мідних труб і литавр: музика — циркова, ярмаркова чи військова? Де ще крутяться каруселі? — подумав Ернандес. Нарешті він упізнав фашистський гімн: на площі Сокодовер грав військовий оркестр Терсіо.
Кулеметник знову зупинився й відкрив вогонь. Десять секунд, п'ятнадцять. "Ушивайся, йолопе!" — крикнув хлопець, що обслуговував кулемет. Він щосили копнув кулеметника під зад. "Ушивайся, кажу тобі!" Копняки краще вплинули, ніж кулі й наступ марокканців. Кулеметник схопив кулемет і помчав.
Вони добігли до цирку.
Тут уже було з тридцять ополченці". Усередині цирк нагадував фортецю. Картонну, подумав Ернаидес. Він визирнув надвір: марокканці виставляли вартових біля брам.
— Що з нас залишиться, коли вдарять гармати! — сказав артилерист, теж у цивільному.
— Фашисти з населення вже понадягали білі пов'язки на рукави,— сказав один з бійців.
— Вони відправляють "Те Эеит" 1 у соборі. Священик уже там. Він увесь час ховався тут.
Наші "масові розстріли", подумав Ернандес. Він і далі визирав надвір. З лівого боку місто ще не було оточене.
— Марокканська кавалерія! — крикнув хтось.
— Ти з глузду з'їхав! Він сам був не кращий.
— Лишатися тут нерозумно,— сказав Ернандес— Вони прибуватимуть і прибуватимуть. Ви пропадете ні за цапову душу. З лівого боку поле ще вільне. Не потикайтесь у брами, їх стережуть. Я розчищу частину вулиці кулеметом. Стрибайте прямо з другого ярусу й постарайтеся не скрутити собі в'язів. Розправляйтеся з марокканцями, які вціліють і зупинятимуть вас їх буде небагато. Біжіть весь час ліворуч. Ви можете знадобитися для чогось кращого, ніж для розстрілу. Якщо до них підійде підкріплення, я затримаю його, поки ви не виберетеся звідси.
Він приготував кулемет до бою й дав дві довгі черги, ведучи ним зліва направо. Марокканці падали або втікали. Бійці зістрибнули з ярусу й легко відтіснили решту марокканців. З правого боку надбігали фашисти. Кулемет примусив їх сховатися в під'їздах. Останні республіканці зникали, накульгуючи й тягнучи на собі товаришів, які викрутили собі ноги. Ернандес ні про що не думав, притискав ручний кулемет до плеча й був щасливий.
У цирку не лишилося нікого. Ернандес нарешті зістрибнув, та саме цієї миті щось шмагонуло його по чолі, й він відчув, що кров заливає очі. Ще один удар у потилицю, цього разу замашний і широкий, либонь, удар прикладом. Він витяг руку вперед і впав навзнак.
Розділ дев'ятий
На подвір'ї толедської в'язниці хтось закричав. Таке траплялося дуже рідко. Революціонери мовчали тому, що во
1 Католицька молптва "Тебе, боже, славимо".
ни були революціонери; решта, хто вважав себе революціонером, тому, що довкола них були революціонери; вони зрозуміли перед смертю, що хочуть тільки жити, так само як вважали, що мовчання — єдина мудрість в'язнів: комахи, яким загрожує небезпека, намагаються злитися з гілками. А були й такі, кому навіть кричати не хотілося.
— Бевзі, кретини! — кричав хтось.— Я трамвайний кондуктор.
І заволав розпачливо:
— Кондуктор! Кондуктор! Йолопи!
Крізь грати своєї камери Ернандес не бачив його, але він вичікував; той нарешті з'явився в полі його зору. Він щосили молотив по люстриновому піджаку, який тримав у лівій руці, ніби вибивав з нього порох. У багатьох містах фашисти засуджували до страти робітників, у яких піджак протерся на плечі — слід паска від рушниці. Такий самий слід залишав на плечі пасок кондукторської сумки.
— Мені начхати на вашу політику, сучі сини! І знову:
— Та погляньте бодай на плече! Рушниця залишає синці, господи мій! А де в мене синець? Я ж вам кажу, що я — трамвайний кондуктор!
По нього прийшло двоє наглядачів. Мабуть, його поведуть до камери, а не випустять на волю, подумав Ернандес. Потрібен же порядок.
В'язні кружляли на подвір'ї, кожен наодинці зі своєю отруєною долею. З міста долинали крики рознощиків газет.
Приводили й нових заарештованих. Як і щодня. Як і щодня, Ернандес оглянув їх, і, як і щодня, вони відвернулися, щоб не зустрітися з ним поглядом. Ернандес почав розуміти, що засуджені до страти — як заразні хворі.
Скрегіт замка його камери, який відмикали, був тепер найважливішим скреготом у світі.
Ерпандес чекав страти. Йому все обридло. По саме горло. Люди, з якими він хотів би жити, годилися тільки для смерті, а жити з іншими людьми йому більше не хотілося. Тюремний режим сам собою не був жорстокий. Бюрократичний: тюремнпками були професіонали, привезені із Севільї. Ось тюремне життя — річ інша. Часом ВИВОДИЛИ два-три десятки в'язнів; потім лунав залп, а відтак, з деяким запізненням,— окремі постріли, якими добивали вцілілих. Іноді вночі чути було скрегіт замка, який відмикали, чоловічий голос, і майже завжди, за будь-яких обставин, те саме запитання: "В чому річ?" Потім дзвіночок священика. І більш нічого. Але нудьга примушувала думати, а засуджені до страти думають тільки про смерть.